Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

3. Серед населення Донбасу набув поширення «синдром зачарування минулим», що спирався на віру в економічну потугу та зростання промисловості у колишньому СРСР. Цей міф був заснований на захопленні старими й відсталими галузями вугільної та металургійної промисловості, які перебували у цілковитому занепаді в усіх промислово розвинених країнах[735]. З іншого боку, українська культурна інтелігенція оплакувала наслідки індустріалізації та урбанізації, які призвели до руйнування українських сіл, а отже — до денаціоналізації. В 1946 році Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, докоряв Миколі Бажану: «Ні, Ви ще скажіть, чому [українські] письменники стосовно Донбасу і взагалі індустріалізації стають в опозицію [...]?»[736]. Після того, як Україна стала незалежною державою, міф про Донбас як промисловий локомотив СРСР перетворився на міф про те, що індустріальний Донбас «годує» Україну (тобто, як стверджувалося, вносить найбільшу частку до її бюджету), зокрема її аграрну західну частину. Цей міф непомітно трансформувався у певність, що очільники Донбасу мають природне право бути правителями України. Насправді ж Донбас отримував великі субсидії, особливо на видобуток вугілля, і величезна частина його прибутку ніколи не оподатковувалася, тож не було і внеску до державного бюджету.

4. За часів СРСР засудженим пропонували скоротити вирок за умови, що вони погодяться стати шахтарями на Донбасі, тож кожен третій вугляр мав кримінальне минуле[737]. Чимало невеликих містечок, що виросли навколо вугільних шахт, населяли родини, до складу яких входили колишні засуджені[738].

5. Для мешканців Донбасу була характерна низька мобільність через обмежені можливості та стимули для поїздок за межі їхніх населених пунктів і регіону загалом. Коли дітей із Донбасу запрошували безкоштовно відпочити на заході України під час канікул, дехто з батьків так мотивував відмову: «Ми ж їх більше не побачимо, їх же на органи розберуть!»[739]. Подібні страхи поділяло далеко на все населення краю, проте вони були закономірним результатом пропаганди, що пов’язувала Захід з усіма можливими негативними явищами. Чимало місцевих жителів виявилися не готовими покращувати рівень свого добробуту шляхом виїзду на роботу за кордон або в інші частини України. Джентіле з’ясував, що бідняки становили на Донбасі стабільну групу упродовж останніх трьох десятиліть, позаяк опиралися змінам[740]. Разом з тим багато мешканців заходу й півдня України мігрували у пошуках зайнятості по всій Європі, а за отримані доходи, які вони переказували та привозили додому, розбудовували власний малий і середній бізнес.