Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
— Mein lieber Малапарте, — таким словами звернувся Франк в романі Малапарте. — Німецький народ став жертвою бридкого наклепу. Ми не є родом убивць… Ваш обов’язок, як чесної та справедливої людини, розповісти правду. Ви з чистою совістю можете казати, що німці у Польщі — це велика, мирна й активна родина… Що Польща — вірний німецький дім.
— А як же євреї? — спитав Малапарте.
— Зауважте! — вигукнув Людвіг Фішер, губернатор Варшави. — Понад півтора мільйони євреїв тепер живуть на такому ж просторі, де перед війною проживало триста тисяч людей».
— Євреям подобається так жити, — сміючись вигукнув Франковий керівник відділу преси Еміль Гасснер.
— Ми не можемо змусити їх жити інакше, — пояснив Франк.
— Це суперечило б праву нації на самовизначення, — з посмішкою висловився Малапарте.
Франк визнав, що простір, де у Варшаві живуть євреї, є трохи обмеженим, втім, «гидота», в якій вони живуть — це їхнє природне середовище.
— Кажуть, що вони помирають, як щури, — додав він, розуміючи, що ці слова можуть неправильно зрозуміти. І уточнив, що це «всього лиш констатація факту».
Тема розмови перейшла на дітей.
— Який рівень дитячої смертності у варшавському гетто? — спитали губернатора Фішера.
— П’ятдесят чотири відсотки, — перебив Франк, демонструючи неабияку точність. Євреї — дегенерати; вони, на відміну від німців, не знають, як піклуватися про дітей. Однак за межами Польщі формується погане враження, і на це потрібно зреагувати.
— Якщо вірити британським і американським газетам, німці тільки те і роблять у Польщі, що зранку до вечора вбивають євреїв, — продовжив він. — Але ж ви вже пробули у Польщі більше місяця, і, мабуть, не можете сказати, що бачили, як з єврейської голови впала хоча б одна волосинка.
Малапарте не занотував відповіді, коли Франк підняв келиха з богемського кришталю, наповненого темно-червоним Türkischblut.
— Пийте, не бійтесь, дорогенький Малапарте, це не єврейська кров[36]. Prosit!
Ми почали говорити про варшавське гетто, розташоване неподалік.
— Всередині гетто вони мають повну свободу, — пояснював Франк. — Я нікого не переслідую.
Він нікого і не вбивав.
— Це не німецький метод — вбивати євреїв. Такі дії були б марнуванням часу і сил. Ми депортуємо їх до Польщі і замикаємо у гетто. Там вони можуть робити все, що завгодно. В межах польських гетто вони живуть, наче у вільній республіці.
Тут у Франка виникла ідея.
— Чи ви бачили, як виглядає гетто, дорогий Малапарте?
Я придбав примірник першого видання «Капут» італійською, і переконався, що англійський переклад відповідав текстові оригіналу, де Малапарте описав цей гіпотетичний візит до варшавського гетто.
Хоч я вже переконався, що слова Курціо Малапарте не слід сприймати за щиру правду, про його екскурсію варто переповісти. Малапарте пише, що він виїхав з Бельведерського палацу, сидячи у першому автомобілі з фрау Вехтер і генерал-губернатором Франком, за ними їхала друга машина, в якій були фрау Франк і Макс Шмелінг, інші гості поїхали ще двома автомобілями. Біля входу до «забороненого міста», перед брамою у стіні з червоної цегли, яку німці збудували навколо гетто, машини зупинилися і усі повиходили.
— Бачите цю стіну? — спитав мене Франк. — Чи схожа вона на жахливу бетонну стіну, наїжачену кулеметами, про яку пишуть британські і американські газети? — Тоді весело додав: — Жалюгідні євреї усі мають хворі легені. В кожному разі, ця стіна захищає їх від вітру…
— І все-таки, — сказав сміючись Франк, — хоч виходити за межі гетто заборонено під страхом смерті, євреї заходять і виходять звідси, коли захочуть.
— Через стіну?
— Та ні, — відповів Франк, — вони вилазять звідси через щурячі нори, які вони риють вночі під стіною, а вдень присипають землею і листям. Вони виповзають крізь ці нори і йдуть до міста, аби купити собі їжу та одяг. Чорний ринок у гетто функціонує головно через ці нори. Час від часу один із пацюків потрапляє у пастку; це діти віком не більше як вісім-дев’ять років. Вони ризикують своїм життям, демонструючи справжній спортивний дух, як у крикеті, nicht wahr?
— Вони ризикують життям? — крикнув я.
— Назагал, — відповів Франк, — нічим більше вони не ризикують.
— І ви називаєте це крикетом?
— Саме так. Кожна гра має свій набір правил.
36
Тут Ганс Франк обігрує назву вина: Türkischblut — турецька кров.