Аецій, останній римлянин

Проте Літорій приступив до здійснення свого плану. Оскільки потребував якнайбільшої людської маси для повного розорення готських володінь і переслідування їхніх мешканців, — не завагався разом із гунами напасти на країну армориканців, коли ті зволікали з наданням йому допомоги, а вчинивши там чималі спустошення, повертався на південь Галлії через багату й родючу Другу Аквітанію, яку своїм гунам дозволив грабувати, наче це був ворожий край: не мав чим їх прогодувати. Крім того, підозрюючи, що не один із великих землевласників охочіше бачив би у своїх володіннях готів, ніж гунів, — накладав на аквітанських латифундистів величезні податки на утримання війська, чим довів їх до розпачу, люті і часто відкритих битв на чолі своїх людей проти грабіжників — найдикіших варварів, але, оскільки ці грабіжники проїжджали через Аквітанію під цісарськими знаками, Літорій із немилосердною жорстокістю карав як бунт і зраду всі виступи проти гунів. Як потім розповідав Аецієві Рицимер, посесори Другої Аквітанії заздрили долі землевласників Першої Аквітанії, що залишалася під владою Теодоріха: щоправда, візіготи відібрали у римлян дві третини їхніх володінь, але та частина, що зосталася, була вільною від усіляких утисків, насилля, навіть і податкових обтяжень, міста мали самоврядування за римським правом, а призначений королем comes civitatis дбав лише про те, щоб панував мир, римляни не діяли на шкоду короля і не лучилися з готами кревними зв’язками. Отож, підозри Літорія не були цілковито безпідставними; жорстоко придушуючи усілякі прояви не те, що опору, а й незадоволення поведінкою союзних із імперією гунів, — перетнув усю Другу Аквітанію, супроводжуваний ненавистю та прокляттями, якими, зрештою, зовсім не переймався — і знову вторгся до тієї частини Нарбонської Галлії, яку Аецій дев’ять років тому відступив готам. Теодоріх двічі намагався заступити йому дорогу, але не втримав поля і поспіхом відступив до своєї столиці, Толози. Літорій рушив за ним. Тепер міг бодай частково здійснити свій божевільний і жорстокий намір: гуни, з яких у той час майже повністю складалися імператорські війська в Галлії, так ґрунтовно нищили все на своїй дорозі, аж не те що готського сліду — не зосталося жодного сліду хоч якогось життя на багато миль довкола тракту Елузія-Толоза і у верхній течії Гарумни[121]! Невдовзі римсько-гунське військо стало під столицею королів з роду Балтів. Успіх магістра кінноти справді був таким приголомшливим, що навіть ті трибуни та комеси, які спершу з недовірою ставилися до його зухвалих намірів, уже не сумнівалися в остаточній перемозі понад усі попередні сподівання. Варвари, особливо ж готи, часто страшні й небезпечні на відкритому полі, ставали геть безпорадними, коли виникала необхідність замкнутися у твердині: навіть Рицимер був певен, що не витримають і триденної облоги. Сам Літорій сподівався, що місто під захистом візіготів не витримає навіть першого штурму. Певний у остаточному тріумфі, який чекає його найпізніше під кінець завтрашнього дня, прагнув провести ніч за гучним бенкетом. Наказав повідомити про цей бенкет закритого в голодній Тулузі Теодоріха. «Хай варвар знає, що римський полководець перед битвою не потребує ні сну, ні спочинку!…» Коли сідав уже до столу в численному товаристві жінок, комесів, трибунів та римських воєначальників, комес Віт повідомив про прибуття посольства від короля візіготів.