"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Вернувши, нарешті, довідку, він промимрив:
— Документ як треба.
— В ньому тільки про одно не сказано, — чухаючи потилицю, сказав Харченко. — Що я вже дві доби нічого не їв.
— Оксано, почастуєш чим-небудь?
— А ти що, замість берданки окорок, чи що, одержав? — сварливо відізвалась жінка, але зараз же поставила перед Харченком чавунок з вареною картоплею і поклала товстий шматок хліба.
Харченко їв і розпитував хазяїна про життя. Але той, видно, не хотів вдаватися в подробиці- або найімовірніше боявся говорити у присутності дружини, з якою в нього були різні погляди на життя.
— Живемо, як усі, — сказав він, поглядаючи скоса на жінку. — Ждемо, коли стане краще.
— Ну гаразд. Як кажуть, спасибі цьому дому, віддамо шану другому… — вклонився Харченко. — Спасибі за притулок і за ласку… — Він встав і подав хазяїнові руку. — А тобі за справедливу службу…
Харченко йшов селом. До самої околиці за ним бігли діти, і, навіть коли село лишилося далеко позаду, він усе ще чув їхні вигуки:
— Партизан! Партизан!..
Нарешті Харченко добрався до міста Крюкова, що стоїть на Дніпрі. На протилежному березі річки, що розігралася повінню, розкинулося місто Кременчук. Кілька годин Харченко вивчав, як краще і безпечніше переправитися на той берег. Жодного човна на річці він не побачив, а на єдиному залізничному містку безупинно ходили вартові.
Та невдовзі Харченко уже знав, що мати човни в межах міста заборонено, але оскільки багато хто з крюківських мешканців працює в Кременчуку, то їх вранці на той бік одвозять на машинах по залізничному містку, там на рейки настелили дошки.
Рано-вранці Харченко в натовпі крюківчан, що йшли на роботу, благополучно перебрався на той берег Дніпра…
Розділ 40
Шрагін просив дозволу взяти з собою в Одесу дружину, щоб там показати її професорові, і адмірал Бодеккер поставився до цього цілком прихильно, навіть докорив йому:
— Як можна було чекати для цього службового відрядження? Відрядження — річ випадкова, а дружина у вас одна на все життя, — сказав він докірливо.
В Одесу з заводу після ремонту відпливав службовий катер, і адмірал запропонував Шрагіну скористатися ним…
Був тихий ранок. Високе ніжно-голубе небо здавалося продовженням непорушного морського простору. Десь далеко за обрієм проплив пароплав, залишивши після себе сіру смугу диму, по якій тільки й можна було вгадати лінію горизонту.
Шрагін і Ліля сиділи у відкритому кормовому відсіку, за плечима в них клубочилося розпороте гвинтами море. Команда катера, штурвальний і механік були румуни. Штурвальний, вродливий хлопчина з стрілчастими вусиками, у хвацько збитому на вухо береті, раз у раз, нахабно посміхаючись, поглядав на Лілю і всіляко манірничав перед нею. Механік тільки зрідка висовувався з гуркотливої утроби катера, щоб тривожно і швидко оглянути небо і знову зникнути. Він, видно, боявся літаків.
Катер ішов метрів за триста від берега, повторюючи всі його вигини. Мабуть, штурвальний теж пам’ятав про літаки і віддавав перевагу маршрутові під прикриттям берега.
Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою — подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.
— Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, — сказала Ліля.
— Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, — різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».
Більше вони про це не розмовляли.
Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, — було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.
Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.
— Ви все-таки молодець, Ліля, — усміхнувся він.
— Що? — ніби прокинулась вона.
— Я кажу: ви молодець, Ліля.
— Облиште, — поморщилась вона.
Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.
— Я чудово розумію, як вам важко, — сказав він суворо. — Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.