"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Розділ 39
За годину до півдня Федорчук і Юля вийшли на вулицю — нічого особливого, просто чоловік з жінкою вирішили погуляти з нагоди недільного дня. Вони статечно і неквапливо обійдуть свій квартал і біля останнього повороту пройдуть повз Григоренка. Федорчук не зупиняючись, скаже одне тільки слово: «Жде», — і вони підуть далі, до свого будинку. Там вони сядуть коло воріт на лавку і мирно розмовлятимуть, поки не побачать вдалині Шрагіна, який іде до них. Тоді на лавці зостанеться Юля, а Федорчук піде в садок — там його пост на час зустрічі Шрагіна з Харченком.
На цю останню зустріч з Харченком Шрагін ішов, як завжди, зібраний і впевнений у правильності свого рішення.
І Григоренку, що стояв, як належить, на перехресті, і Юлі, яка сиділа на лавці, і Федорчуку, котрий зустрів його в садочку, — всім Шрагін хотів би сказати: «Все гаразд, дорогі друзі, ми діємо…» Але він пройшов повз них мовчки.
Харченко зразу вгадав настрій Шрагіна і теж тримався упевнено.
— Пальне заправлено, мотор перевірено. Лишилося ввімкнути першу швидкість, — сказав Харченко усміхаючись. Уже кілька днів спеціально не голившись, він нерівно заріс темною щетиною. На ньому була куртка, перешита із старого сіряка, і величезні кирзові чоботи. Свій каштановий кучерявий чуб він обстриг під машинку.
— Маршрут походу вивчили? — спитав Шрагін.
— Як вірші, навіть усі села запам’ятав.
— А по резервних маршрутах теж?
— Аякже… Якщо похід залежить од цього, то вважайте, що я вже по той бік фронту. А повідомлення в мене тут… — Харченко постукав пальцем по лобі і переказав текст повідомлення.
Шрагін підпалив папірець, коли він догорів, кинув у піч. І ця мовчазна нескладна процедура раптом набула якоїсь майже містичної значущості, наче з цим списаним папером згоріло все, що було зв’язано з періодом підготовки, і з цієї хвилини Харченко був уже в поході. Вони довго мовчали.
— Я знаю, Павле Петровичу, як вам буде важко, — перший порушив мовчанку Шрагін. Він хотів сказати Харченку «ти», але не міг пересилити себе. — Небезпека чатує на вас буквально на кожному кроці. Але земля, якою ви йтимете, все-таки наша, рідна. І наші люди вам допомагатимуть. І земля, і люди… — Шрагін замовк, йому здалося, що він каже зовсім не ті слова, які зараз доречні.
— Я хочу сказати… — почав Харченко. — Для досягнення мети я зроблю все. І якщо я все-таки не дійду, знайте — я загинув, як годиться… кожному з нас.
— Навіщо ця розмова? — запитав Шрагін.
— Загубитися страшно, Ігоре Миколайовичу, — не зразу відповів Харченко. — Якась поліцейська сволота прикінчить мене в безвісному сільці… Навіть могили не буде. А в мене старенькі батьки, я в них один-єдиний.
— Ви не можете загубитися.
— Відповідно до плану походу я зайду до батьків Григоренка, — говорив далі Харченко. — Хочу залишити в них записку, щоб вони переслали її після війни моїм стареньким. Можна?
— Тільки самі сховайте її якнайкраще, — сказав Шрагін.
Наставав час прощатись. Шрагін встав. За ним підвівся Харченко.
— Вам треба добре виспатись, — сказав Шрагін.
— Не спиться чогось…
— Все буде добре. Тільки скоріше повертайтесь, — сухувато і просто сказав Шрагін, наче йшлося про мирне відрядження.
— Хотілося б там, за фронтом, погуляти трохи, не оглядаючись на гестапо, — спробував пожартувати Харченко.
— Гаразд, разом потім погуляємо, — сказав Шрагін і раптом запізніло усміхнувся з жарту Харченка. Це відразу зблизило їх. Вони обнялись і якусь мить мовчки стояли, притиснувшись один до одного.
— У нас дуже важко, — сказав Шрагін, вивільняючись з обіймів.
— Знаю.
— І тим більші наші надії на ваш похід.
— Зроблю все.
— Я повідомив про ваш похід. Дано вказівку ждати ваших позивних військовій розвідці всіх фронтів. Вам негайно подадуть допомогу…
— Все ясно, — сказав Харченко, подаючи руку. — До побачення.
— Так, до побачення, до скорого побачення, ми вас ждемо, — швидко сказав Шрагін, міцно тиснучи руку товариша.
У вікно Шрагін бачив, як Харченко проходив через садок, як його зупинив Федорчук. Вони обнялись, розцілувалися тричі хрест-навхрест, Федорчук підштовхнув Харченка в плечі і потім ще довго дивився на хвіртку, що зачинилась за ним.
— Дійде, Ігоре Миколайовичу, дійде, — сказав Федорчук, увійшовши в хату. — І на честь його походу я підпалю свою нафтобазу. Побачите, що не даремно я упросив вас залишити мене в місті.