"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.
— Дядю, ти партизан? — почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.
Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо звідки взявся, у батьківському рваному піджаку, який звисав на ньому нижче колін.
— А хай тобі грець… — тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.
— Дядю, ти партизан? — знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.
— Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?
Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:
— Партизан! Партизан! Партизан!
Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…
Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.
— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.
Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.
— Хто ти такий? — крикнув чоловік.
— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.
— А де твоя домівка?
— На Харківщині.
Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.
— Партизан! Партизан! — закричали діти.
— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.
— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.
— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.
— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.
— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.
— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…
Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:
— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.
— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.
Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:
— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?
— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?
Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.
«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:
— Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.
— Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? — спитав Харченко, показуючи на палицю.
— Берданку обіцяли.
— Йому ще маєток на додачу обіцяли, — насмішкувато кинула його жінка.
— Ну, так от… — далі розповідав Харченко. — Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?
— Давай для порядку.
Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, — очевидно йому важко було читати.