Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Правильно, Пашо. Як ця наша хатка в плані обороноздатності?
— Не встиг роздивитися. І зараз ми нічого до пуття не дізнаємося, хіба що зранку.
— Доживемо до ранку?
— Куди дінемося? їм же треба придумати, як нас звідси викурити. На це ніч піде, зуб даю. Гранат у них нема, «катюш» та вогнеметів — так само, про артилерію я вже взагалі мовчу. Вранці спробуємо прорватися.
— Не поспішай. Міжгір’я прострілюється добре і з цього, і з того боку. Вони можуть узяти нас в облогу й тримати, скільки заманеться. Куди їм поспішати? Двох людей із гвинтівками досить, аби тримати нас подалі від ущелини. Вхід і вихід сюди один, більше нема. Тим часом хтось із них устигне повернутися на заїмку, добити наших, забрати решту своїх. Стане їх семеро проти нас двох. Тут і в атаку можна йти.
— А хто піде? Рогожин їм накаже? Це ж не солдати, Костю. З ким маємо справу? Двоє дезертирів, які ховалися від війни. Так їм і тут війна не потрібна. Одне діло — переслідувати нас, в’язати сонних, а потім стріляти беззбройних та безпорадних. Ми огризаємося, в кожного з них влучити можемо. Вони ліпше на ватажка свого зброю наставлять, аніж на нас в атаку підуть. Згоден?
— Може, й так…
— Ти хіба на фронті таких кадрів мало бачив? Поїхали далі: лишаються блатні, троє. З них лише отой, з бровами, наче в лося, з Рогожиним-старшим водився, тому відкрита збройна сутичка для нього не новина. Цей, котрий Дьоготь, може тихцем у спину стрельнути чи ножиком ударити. Він так само не боєць, як і той, хто зі Щербатим у тайзі людське м’ясо їв. Ну, проти кого воювати?
— Багров і Рогожин.
— Правильно. Наш набожний провідник стріляє добре. Казали, білку в око бив, хоча в цих краях таке визначення досить поширене.
— Як у наших рибалок — щуку на вудочку.
— Во-во, Костику, щось таке. Але даремно люди не балакають, стріляє він напевно добре. До того ж чоловік він не такий простий, як уся ця братія. Ну а про Рогожина в мене думка склалася ще до того, як я його сам на очі побачив. Де він усі ці десять років жив і що робив — не знаю. Сволота рідкісна, татова він дитина. І при тому точно не бандит, не кримінальник. Поведінка в нього… не наша якась. Розумієш, про що я?
— Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками — так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…
— Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:
— Старлею, чуєш мене? Повоювали — досить! Виходь на переговори!
— Бачиш, а ти кажеш, — зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:
— Тобі треба — ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!
— Боїшся?
— А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же — бабах!
— Тобі й без того гаплик!
— Для чого тоді переговори?
— Виходь, не бійся!
— Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!
— І я повинен вірити?
— У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін — значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?
Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:
— Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!
— Ти б порушив? Тільки чесно?
— Чесно? Тільки б побачив тебе — вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!
Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.
— Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? — Гармаш скреготнув зубами. — Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.
— Так стріляй, — байдуже відповів Сотник.
Обидва вони знали — ніякого пострілу не буде.
Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.
— Переговори, старлею!
— Та кажи вже, чуємо тебе!
— Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно — жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.
— А ви не впрієте в нас цілитися?
— Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею — на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть — поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?