Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Тобі — вірю, Федю. Наче рідному.
— Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід — лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець — звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?
— Не зовсім.
— Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.
— Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?
— Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?
— Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.
— Це все?
— Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше — давай, спробуй.
Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні — клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.
— Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, — буркнув Сотник.
— У тебе є інші варіанти?
— Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.
— Він це вміє…
— Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…
— Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?
— Він знає, що кінцевий пункт для нас — гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий — розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?
— А, — Сотник махнув рукою. — Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде — повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить, терзається сумнівами, а я масла у вогонь підливаю. Знаєш, чого я найбільше боявся?
— Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?
— Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично — Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, — Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. — Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.
Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі — зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.