Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Бреше Федя. Тут три патрони.
— Значить, когось із собою заберемо. Зроби щось, Пашо, не сиди!
Нарешті роззирнувшись довкола, Гармаш побачив у дальньому кутку невеличку купу якихось предметів. Один був схожий на саморобне сито, всередині лежав заіржавілий тесак. Та, незважаючи на іржу, лезо виявилося цілком придатним для того, щоб розрізати мотузку.
— І що далі?
— А як ти думаєш? У штикову атаку підемо чи підпустимо їх до себе по черзі. Їх більше, зате тільки-но почнуть вилазити з-за своїх укриттів, стануть, як на долоні, — Сотник говорив спокійно, ніби вже не минула одна хвилина із трьох, виділених на роздуми.
— Якщо дуже економити набої, трьох справді спробуємо покласти. Правда, як кинуться всі разом, нічого з цього не вийде. Тим більше бачиш — уже зовсім темно.
— Ну, не зовсім…
Над Ведмежою головою яскраво, ніби на замовлення, світив повний місяць.
— А, все одно це ненадовго. Оцим, — Гармаш покрутив у руці тесак, — у рукопашній когось завалити можна. Я б на себе Федьку взяв.
— Тоді поділися зброєю, — Сотник кивнув на пістолет. — Я, поки Щербатого не вхайдокаю, сам помирати не збираюся.
За підрахунками Павла, потроху спливала друга хвилина.
— Глянь, може там іще один ножик знайдеться. Я поки вихід потримаю.
Кость швидко розкидав мотлох у кутку, присів, помацав рукою землю, повернувся до Гармаша:
— Тут брезент. Прикопаний, та не глибоко.
— Що там? Списи та шаблі?
Замість відповіді Сотник швидко помацав у мотлоху, брязнувши чимось металевим, промовив чомусь пошепки: «Лопата», і почав копати. Працював швидко, вже за кілька секунд тягнув брезентовий згорток до себе. Знову мотузка. Видно, у згортку щось цінне, раз його обмотали так дбайливо.
— Ніж! Бігом!
— Що?
— Ножа сюди!
Ще кілька вправних рухів — і мотузок перетято. Розгорнувши брезент, Сотник якимось дивним голосом промовив:
— Пашо… Так не буває…
Тоненька секундна стрілка зробила третє коло по циферблату.
— Е, старлею, ви там як? Усе, зливайте воду! Три хвилини!
Замість відповіді пролунав пістолетний постріл. Майже відразу, після короткої паузи — другий. Знову запала тиша, лише звідкись із ночі далеко-далеко каркнув крук. Багров сплюнув і тричі перехрестився.
— Нечиста сила, щоб її…
— Як думаєш, вони там справді себе… того? — Дьоготь штовхнув Рогожина ліктем.
— Нічого я не думаю. Стріляли не в наш бік. Або в стіни чи в стелю, або справді кожен у себе по черзі, — Рогожин потер заросле густою щетиною підборіддя. — Мотю, як нога?
— Терпимо. Ти давай уже щось вирішуй, бо набридла вся ця каруселя.
— Почекаємо ще пару хвилин. Перекуримо. Якщо просто так стріляли, аби нас знову поморочити, то нікуди не вийдуть. Тут вихід один — ось, — він кивнув у бік ущелини. — Повз нас не пройдуть. Чекаємо, потім потроху будемо рухатися туди, подивимося…
— Не зарано, Федю? Суки справді хитрі, — озвався Щербатий. — Бач, мало не порвали один одного через них… У-у, шкури поздираю!
— Не гуди. При будь-якому розкладі в них стріляти нічим. Сиди. Кури.
У темряві на протилежному боці міжгір’я серед каміння заблимали червоні вогники.
— Перекур у них. Не поспішають, — зробив висновок Сотник.
— Зараз би цигарку, е-ех-х! — Гармаш прицмокнув губами, наче зображував, як їстиме цукерку. — Ти не захопив із собою курива?
— Не смішно.
— Слухай, я за всім цим тебе забув запитати: як там наші? Усі цілі?
— Щербатий наказав не чіпати, поки ми не повернемося. Щойно ви пішли, він розпорядився нас усіх постріляти. Довелося терміново щось робити…
— Я чогось подібного боявся. Гаразд, Костю. Подробиці потім, тепер повоюємо трошки. А цікаво, раз покійні господарі так про нас потурбувалися, може, десь тютюнцю прикопали?
Посеред халупки на брезенті лежали чотири ручні гвинтівки. Перед тим, як замотати зброю в брезент і заховати, її старанно й густо змастили, а потім кожну гвинтівку окремо загорнули ще й у мішковину. Зброя була старого зразка — дві берданки 1870 року випуску і дві трьохлінійки Мосіна. Змащені частини блищали навіть при місячному світлі, яке пробивалося в середину халупи через віконце і розчахнуті двері. Окремо знайшовся запас патронів.
— Не казна-що, але ж це все стріляє, — Сотник узяв одну трьохлінійку, обтер її рядниною, аби руки не ковзали по мастилу, відтягнув затвор, зарядив гвинтівку і запитально глянув на Гармаша: — Як там на заняттях учили? Магазинна гвинтівка системи Мосіна, калібр сім-шістдесят два міліметри, під патрон бездимного пороху. Давали по одній на двох — і вперед, на танки… Що скажеш? Не розірветься в руках?