Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Авжеж вигадає, — додав Нетудихата, — Але для цього треба, щоб у нього вкрали наречену. — Він також пригорнув Саву, а тоді сказав: — Забери, друже, коритце з їжею, бо там, де ви побували про сало навіть згадувати грішно.
Повітря, що текло балкою, донесло до Сави запах м’ясної юшки. Дві жіночі постаті поралися біля казанця на тринозі над ватрою, яку недавно покинули возії. Наблизившись, Сава поклав біля багаття коритце з наїдками, сказав:
— Подарунок від старшини. — По миті запитав: — Як він?
— Молиться, — відказала Наталка.
Тим часом над балкою на сході зажевріло — займався день. Біля одного з двох наметів, за сотню кроків від багаття, п’ятеро коней обступили копицю сіна. Скоро Сава почув кінське форкання, а ще за хвилину — приглушений шатром голос Петра. Вгадувалися тільки окремі слова: “Святий Миколо-Чудотворцю”, “Батько небесний”, “Пречиста Богородице”. За мить почулося: “Господи, це дар, покара чи випробування? Пробач мені — рабові твоєму невдячному, але, благаю тебе, забери від мене ту здатність, яку я набув, опинившись у тому дивному світі. Тільки ти маєш право на таке…” Сава не розумів, про що прохав у Бога його побратим, але йшлося про щось дуже важливе. Петро стояв навколішки на сіні обличчям до сходу сонця, часто хрестився.
— Петре, чи почує тебе Господь? Адже ти відступився від нього!
Потурнак відповів, не озираючись, і та відповідь була немов би продовженням сповіді чи молитви:
— Бувають випадки, коли від тебе вже нічого не залежить, і ти, щоб вижити, стаєш м’яким, немов глина, вдаєш, що дозволяєш обставинам ліпити з тебе все, що їм заманеться. Єдине, чого не слід допускати ні в якому разі, то це щоб заготовка затверділа. Висохне — і вже ніколи не станеш тим, ким уродився.
— Але ж ти прийняв іслам і, отже, затвердів.
— Не іслам я прийняв, а його мораль. Вірую ж у Бога, ознаки якого спостерігаю в більшості людей ісламського і християнського світів, це — доброта, любов, здатність співчувати. Так, я міняв форму безліч разів, але щораз відновлював її у первинному вигляді, бо ніколи не втрачав властивостей того глею, у який колись удмухнув життя Господь — Бог мого народу. — Петро спробував звестися на ноги, але знову впав на коліна. — Не зможу, — сказав, — доведеться тобі…
— Що? — спитав Сава.
— По скарб їхати. Пам’ятаєш, де сховали?
— Знайду.
— Шукати не треба. Поїдеш балкою до решток тарпана, а тоді повернеш назад, і їхатимеш сотню сажнів. На правому схилі камінь, а над ним — кущ терну. Земля вже, мабуть, замерзла, шаблею не колупнеш, отож захопи сокирку. А я тим часом відлежуся на сіні. Якщо в силу уберуся, вирушимо завтра, удосвіта. Якщо ж ні, то післязавтра. Лишилося їхати півтори дні… Ага, візьми два пістолі, на випадок зустрічі з сіроманцями.
ПІСЛЯМОВА
А. Биховський у книзі “Оповідання про російських кораблебудівників” (1966) пише: “Підводні човни запорожців були першим самобутнім втіленням ідеї підводного плавання. Відомо, що 1595 року під час одного з бойових походів до анатолійського берега, запорозькі козаки, перекинувши догори дном свої легкі судна “чайки”, сховалися під ними і потай підійшли до ворожого узбережжя.”
До цього є кілька зауважень. Перше, щоб підійти до анатолійського берега, не треба було ховатися, бо за винятком тих місць, де стояли міста-фортеці, він — берег був здебільшого пустельний. До Сінопа ж, про який ідеться в романі, зрештою як і до будь-якого тогочасного міста-фортеці, підійти непоміченим було просто неможливо. Друге, “чайки” мали розміри менші за розміри військової каторги і близькі за розмірами до торговельного корабля. Щоб штовхати таке судно, будучи під водою, потрібна велика команда. Повітря, що знаходилося під тим ковпаком, не вистачило б і на чверть години.
А ось що пише французький морський історик Монжері в книзі “Про підводне плавання та війну” (1820): “Запорозькі козаки використовували гребні судна, здатні занурюватися під воду, долати в зануреному стані великі відстані, а потім повертатися назад під вітрилами”.
У своїй книзі Монжері наводить також описання конструкції човнів, здатних плавати під водою. За його описом, запорожці обшивали свої човни ззовні шкірою; корпус їхній накривали герметичною палубою, а над нею встановлювали вертикальну шахту, всередині якої знаходився козак, який оглядав горизонт і управляв судном. Крізь шахту ж надходило всередину й повітря під час плавання в зануреному стані. Човен під водою рухався за допомогою весел. Герметичність у місцях проходу весел досягалася шкіряними манжетами.