Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Петре, оскільки ти спізнав алхімію, то чи не скажеш, хто з цих людей, що тепер зі мною, означені дідьком?
— Гетьмане, я не знаю, що воно таке — алхімія, бо не навчений так, як ти. Напевне, магія? Але я не маг, як, наприклад, Оникій. Я потрапив у біду й побував там, звідки зазвичай уже не повертаються. Але оскільки душа моя не поривала зв’язку з тілом, то я — тамтешній, бачив і чув вас — тутешніх. Коли я кажу “чув”, то маю на увазі й думки. Але чув тільки тих з вас, хто говорив або думав про мене. Воїни ж твої про мене не згадували, через це думок їхніх я не чув. Але якщо ти запитаєш, що я думаю про твій план, то скажу, що схвалюю його. Надто те, що ти маєш намір створити осередок не тільки сильних зброєю, а й заможних людей. Багатством-бо можна протистояти поневоленню не менш надійно, ніж шаблею.
— Тобі й про це відомо!?
— Ну, ти ж сумував не тільки через те, що я, можливо, віддав Богові душу, а й тому, що я з моїми знаннями мусульманського люду сприяв би тобі у налагодженні торговельних зв’язків з ним. Ти маєш намір пристати до плану Наливайка та створити князівство чи гетьманат на одвіку не заселених теренах — від Буджацької орди до Брацлава, а основні збройні сили тримати в Січі.
Микошинський пополотнів.
— Таке моторошно чути, — звірився Потурнакові. — Адже цими думками я досі ні з ким не ділився. — Раптом він обернувся до Сави. — А ти ж на це, що, синку?
— Не второпаю, пане батьку, про що ви з Петром… Якщо йдеться про те, щоб пристати до обозу, то ми з Меланією — як Петро… Але попередньо ми домовилися, що осядемо в містечку, де Самарь у Дніпро впадає; то лівий берег. Звідти недалеко й до зимівників моїх і Петрових батьків, та й до Січі — день-два верхи. А все інше, про що ви казали, я не тямлю.
— Це зверху порогів, гетьмане, — пояснив Потурнак. — Місто також має назву Самарь.
— Я знаю те місто, — посміхнувся Микошинський. — Воно Січі належить. Десь років двадцять тому Стефан Баторій — король польський видав грамоту на володіння ним козакам. Якраз навпроти нього, на правому березі, лоцмани таборують. Ну, ті, що дуби через пороги переправляють.
— Авжеж — сказав Петро. — Щедрий край — рибою, звіром.
— Багатий, — погодився козацький зверхник, — але небезпечний, бо розташований на шляху із татар у Московію. Щораз, коли орда на північ суне, люд місцевий у ліси втікає або прихисток шукає на правому березі Дніпра. Зазвичай нещастя трапляються перший раз, коли військо ханське по здобич іде, другий, коли повертається обтяжене здобиччю.
Потурнак, завваживши, як уважно слухає Сава, і що на його обличчі з’явилася невпевненість, озвався:
— Гетьмане, у цьому світі немає куточка, де хрещена людина почувалася б у безпеці. Торік орда вигнала сто тисяч полону саме з того краю, куди ти прямуєш… — Потурнак замовк. Раптом сказав: — Богдане, у Сінопі я прислав на берег двох дівчат з гарему володаря — польку й молдованку, — вони мали звернутися до тебе від мого імені…
Микошинський спохмурнів.
— Були такі, — відказав неохоче.
— Яка їхня доля?
— Погана. Немає їх більше. Повбивали.
— О, Боже! Хто!?
— Спершу треба запитати, чиїми руками… Не знаю. А от хто — мені відомо достеменно. Це ті, котрі тебе перестріли на шляху у цей світ.
— Кому вони заважали — ті стражденні невільниці?! — озвався Сава.
— Не вони, а я — охоронець здобичі великої. А їхнє перебування у війську діти Кубуся хотіли використати, як привід проти мене. От тих голубок хтось і… Можливо, вони — вбивці були моїми друзями. — Раптом Микошинський подивився на схід, змінився в обличчі: — Ну, ні то ні. Але пам’ятайте: моя пропозиція залишається… В Січі з’явлюся за три місяців.
Він озирнувся, погукав осавула. Сказав:
— Візьми, Мартине, два клунки в обозного, з часток тих, кого не знайшли поміж мертвих, і які не повернулися у військо, та віддай хлопцям. — По миті запевнив: — Можете не сумніватися, дільба була чесною.
— Пробач, Богдане, що не пристаємо на твоє запрошення, — промовив Потурнак. — Батьків потішити мусимо. Братчики після походу, напевне, вже звістку принесли, що ми не повернулися, отже вони вважають нас мертвими. Та й Наталчину батьківщину на Черкащині мусимо навідати. Невідомо тільки, чи залишився там хтось після набігу кримців.