Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Петро спробував злізти з воза, але тіло його було ще слабе.
— Лежи, лежи, друже, — застеріг гетьман. — Ти щойно з того світу повернувся — мусиш у силу увібратися. Запряг залишимо вам. Повернете, коли з Савою до Січі завітаєте.
— Ні, Богдане, мажара в дорозі стримуватиме. У шатрі відлежуся.
Гетьман з осавулом допомогли Петрові стати на землю, але ноги його підкосилися.
— Віднесіть мене в намет, — попрохав він.
Аптекар, який підійшов, звернувся до Сави:
— Скинь з нього постоли і розітри маззю ноги — від пальців, до колін. А тоді знову одягни, та вкутай добре. М’ясо якесь маєте? Баранину, кажеш?… Приготуйте юшку. М’ясо самі з’їжте, а йому — юшку. Можна з коржем.
Щойно на сході з’явився краєчок сонця, як з балки виїхав обоз, а за ним — перша і друга сотні. Хоч зверху іскрився сніг, на дні яру проте ще плавали пасемця туману. Сава перейшов шлях і наблизився до одного з пригаслих багать, де підкріплялися гетьман, осавул і аптекар. Поряд жували овес їхні осідлані коні.
— Давай, синку, до нашого столу, — запросив Микошинський, киваючи на дерев’яне коритце на снігу, в якому були шматки сала та коржі. — На жаль, кулішу нам не дісталося… Стривай, чим це від тебе тхне? А-а, ліками… Приблудо, ви з Петром зняли з мого серця камінь. Вже й не сподівався вас побачити. І пан осавул також.
— Пане батьку, мене прислав Петро, щоб я побажав вам щасливої дороги…
— Мудре рішення… — усміхнувся Микошинський.
— Але я не тільки з тим прийшов. Три дні тому ми перестріли в степу гурт людей, п’ятеро з яких були кінні, при зброї й багато одягнені, шестеро ж на мулах — чи-то ченці, чи волоцюги. Уздрівши Петра, який вийшов їм назустріч з байраку, четверо з тих, що на мулах кинулися врозтіч, а озброєні кінні приготувалися до бою. Нас вони мали за кримців. І таки зчепилися б, якби Петро не впізнав у двох озброєних вельможах якихось Нечипора та Саська Федоровича. На них був одяг, який у нас не носять — жупани з застібками, крисаті капелюхи з павичевим пір’ям. Вони поверталися від германського імператора в Січ з листом до тебе. Нечипор казав, що своїм походом у Туреччину ти сильно допоміг хрещеному людові.
— А решта троє хто? — поцікавився гетьман.
— Посланці Рудольфа до тебе ж. І ще одне, може, це має значення… Петро сказав, що всі шестеро на мулах, і ті, що втекли, і ті двоє, що зосталися, були руді. Десь такі, як пан осавул. По-нашому ні слова не тямлять. Петро балакав з тими, що зосталися на суміші мов. Їх переслідує інквізиція; до Нечипора і його супутників вони приєдналися, аби з ними вибратися з католицького світу. Знають про нашого Оникія — звідки, не сказали. Ось усе, що я хотів тобі повідомити. — Сава вклонився й намірився йти.
На обличчя Микошинського, яке досі було поблажливо-іронічним, набігла тінь заклопотаності.
— Дякую, Приблудо. Ти приніс важливу звістку. Нечипор і Сасько Федорович — сотники, мої посланці до імператора Рудольфа Другого.
Озвався Нетудихата:
— Поспішили ми, Богдане, з відбуттям…
— Навпаки, забарилися. Скоро холоднеча справжня вдарить. До того мусимо бути під дахом. Старшина ж, що повернулася, разом з писарем Вороновичем дадуть собі раду. Посланцями передасть імператорові нашого в’язня — брата володаря Сінопа. — Раптом Микошинський запитав: — Синку, на якій відстані ви були тоді від Січі?
— Наші шляхи перетнулися так: ми прямували на північний-схід, бо маємо намір вийти у верхів’я Дніпрових порогів. Сасько Федорович казав Петрові, що їм залишилося два-три дні ходу.
— Нащо вони взяли з собою тих волоцюг? — поцікавився Пилип-цілитель.
— Авжеж, — погодився осавул, — мало нечисті прибивається до нашого товариства… Так ще й ці — руді, хай їм чорт!
Микошинський уважно подивився на осавула, посміхнувся.
— Не переживай, Мартине, там — Оникій.
Сава, хоч і не розумів, про що йдеться, але згадав оповідь Петра про тих чотирьох, що втекли. Зовні вони хоч і були як звичайні люди, проте виразами облич, надто поглядами, нагадували Оникія.
— А ті кінні посланці, що з Саськом і Нечипором… Поміж них також хтось був, хе-хе, моєї масті?
— Ні, пане осавуле, — відказав Сава, — то були біляві люди.
— Гаразд, — мовив гетьман. — Все, що зробив би я, зробить писар Воронович. Нас незабаром наздожене гонець від нього. Шлях, яким рухається обоз, писареві точно відомий. — Микошинський обернувся до Сави. — Ну, синку, дай-но обійму тебе на прощання. — Він пригорнув Приблуду, сказав: — Бувай. Гадаю, до наступного походу ти вигадаєш літаючі човни.