Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Ще не смеркало, але яр, куди вела дорога, вже повнився туманом. За наказом гетьмана валка зупинилася.
— Зробимо так… — мовив Микошинський до Нетудихати. — Обоз і дівчат веди ліворуч від шляху, а я з сотнями — праворуч. Відстань до шляху — чверть версти з обох боків.
…Прохолода від води, що її хлюпнув в обличчя воїн, скоро обернулася на холод. Тепер Петро лежав на возі просто неба, укутаний у кожух, бо стояла зима, і на його лице падали сніжинки. Це був козацький табір, що розташувався на ніч у вибалку. Більшість людей спало в наметах, дехто з них сумував за ним, бо вважав його мертвим. Тільки невідь чому йому не накрили обличчя. З намета вийшла жінка і, наблизившись до воза, нахилилася над ним. На чоло впала сльоза, і з тим його оповили жінчині спогади. Йому здалося, що то не її — бранку, а його вводять на чуже подвір’я, де він мав вік вікувати рабом. Потім “побачив” очима жінки себе — аравійця у білому вбранні, який торгується з продавцем живого товару. Його пройняло жіночим страхом і бентегою. Все перемішалося — Петро не знав, де його сутність, а де жінчина… Ще одна сльоза впала на чоло; з тим він “почув” плач, ні — здригання від плачу. З намету вийшла ще одна жінка і, обійнявши ту, що плакала, стала її втішати:
— Змирися, Наталю, сльозами горю не завадиш.
— Він не вмер! — затято, крізь ридання, твердила перша жінка. — Він не міг умерти на шляху до нашого дому!
Біля воза з’явився молодий чоловік. Він простяг руки до неба і запитав думкою: “Навіщо ти забрав його, Господи?! Хіба у тебе брак чистих сутностей? Хіба вони більше потрібні там ніж — у земному світі? Тут люди вбивають, калічать одне одного… А цей праведник, добро сіяв довкола. Тільки таким дано лікувати людство від навісніння та сказу. Дай знати мені, Боже, чому?” — Молодик плакав, але не вголос, а в душі.
Петро “чув” не вухами, бо в тілі його не було господаря; він — господар витав над випростаною постаттю, і нічне небо — низьке, як стеля намету, без жодної зірки, було для нього безмежним і сонячним.
“Пробач йому, Господи, якщо він помилявся щодо віри. Заповідей же твоїх ніколи не порушував. Жодної! Він завжди був Твоїм — воїном добра і світла.”
Раптом парубок у відчаї сказав: “Оникію Колодуба, ти завжди попереджав нас про біду в чужому краї. Чого варті були твої застереження, коли на шляху до спокою, якого так прагнув цей чоловік, його спіткала смерть? Краще б уже ми загинули там — у невірсвіті!” Після цих слів молодик відчув, що немов би колихнулося повітря. Він роззирнувся, але не завважив ні руху біля возів і наметів, ні повіву вітру. То був ніби омах невидимого крила.
“Те, що сталося тепер і тут, давно сталося там, — почулася відповідь на слова молодого чоловіка. — Накреслення вгорі спричинило подію внизу… Біда, страждання… Існує світ, у якому все, що було, є і буде, вже є. На землі ж воно тільки збувається…”
“Якщо накреслення стає дійсністю, коли накладається на подію, а тобі дано бачити накреслення, то скажи, що буде з Петром?”
У відповідь тільки хитнувся простір.
Ще й на світ не благословлялося, коли Микошинський покинув намет, де спали сотники й обозний. Сніг уже не падав, всюди — на шатрах, попонах, під якими нерухомо стояли коні, на схилах балки лежав його пухнастий шар. Він і перетворював ніч без жодної жарини в небі у сутінки. Не кожен помітив би у сірій одноманітності дві постаті над балкою — нічну варту. Гетьман, вийшовши з табору, попрямував до шляху. Скоро він завважив і над місцем, де стояли вози, таку ж сторожу. Але думки його були не про дозір, а про те, де поховати Петра Потурнака. Аптекар сказав, що надії на його виживання майже немає. Отже тіло треба придати землі. Вже навесні, коли у Січ повертатимуться, привезуть і встановлять у тому місці тесаний з вапняка хрест. Не всякий, кого життя перекрутило так, як Петра, зберіг незайманим своє єство. Дехто зашкаруб душею, а є й такі, котрі нечистого в себе впустили. Нещастя довкіл сіють.
Діставшись шляху, гетьман вийшов нагору, і завважив неподалік від схилу рівну місцину. “Отут і поховаємо, — подумав. — Обіч шляху, на видноті. Православна душа, помітивши могилу, перехреститься, а, може, й зупиниться неподалік перепочити, та покладе щось їстівне біля хреста.”
Тим часом ніч витікала. Предмети, що більше нагадували тіні, поступово стали обертатися на вози, намети, коні. Мажара з сіном, на якій лежав Петро, стояла осторонь від решти обозу; три постаті — одна висока, дві нижчі, схилились над нею. “Ось воно… — подумав сумно Микошинський. — Удосвіта відійшов.”