Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Це була вона, але вона була інакша, зовсім не така, як та, чий образ я беріг у пам'яті. Увесь час, поки я йшов за нею вулицею, вона здавалася мені то чужою, то дуже знайомою,— моя жінка, з якою я провів цю ніч, з якою був одружений п'ятнадцять років.
«Може, я й справді божеволію»,— подумав я.
Побачивши, що Кете увійшла в магазин, я злякався, зупинився біля візка з овочами і спостерігав за входом до магазину; і мені здалося, що голос продавця, який стояв поруч мене, долинав з підземелля.
— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку!
Хоч як це було безглуздо, я боявся, що Кете ніколи більше не вийде з магазину; я спостерігав за входом, дивився на усміхнене обличчя яванця з пап'є-маше, який тримав чашку кави перед своїми білими зубами, і прислухався до голосу продавця, що долинав до мене наче з глибокої печери:
— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку!
І я думав багато про що, не знаю про що саме, а коли Кете раптом вийшла з магазину, я злякався. Вона пішла Зеленою вулицею, дуже швидко, і на мене находив страх, коли я на мить губив її з очей; але потім вона зупинилася перед вітриною магазину дитячих іграшок, і я побачив її сумний профіль, побачив усю її, жінку, яка багато років лежала ночами поруч мене, з якою я попрощався лише чотири години тому, а щойно був не впізнав.
Вона обернулася, і я мерщій сховався за лоток вуличного крамаря; тепер я міг спостерігати за нею, не боячись, що вона мене помітить. Вона заглянула в господарську сумку, витягла звідти записку й перечитала її, а поруч мене голосно кричав крамар:
— Коли подумати, панове, що ви голитесь п'ятдесят років, цілих п'ятдесят років, то ваша шкіра...
Але Кете пішла далі, і я, не дослухавши крамаря, рушив за своєю дружиною і, тримаючись кроків за сорок від неї, перейшов через трамвайні колії, які сходяться на Більдонер-плац. Кете зупинилася біля квіткарчиного лотка, і я побачив її руки, виразно побачив її всю — ту, з якою був зв'язаний більше, ніж з будь-ким у світі, з якою не тільки разом спав, разом їв і говорив цілих десять років, без перерви,— був час, коли ми разом молились, а це зв'язує людей більше, ніж ліжко.
Вона купила великі жовті та білі ромашки й повільно пішла далі, дуже повільно, хоч ще недавно так поспішала, і я знав, про що вона думає. Вона завжди каже: «Я купую квіти, які ростуть на луках, де ні разу не довелося гратися нашим померлим дітям».
Так ми йшли одне за одним, обоє думали про дітей, і мені не стало духу наздогнати її й заговорити до неї. Я майже не чув довколишнього гомону — тільки ніжно барабанив мені у вухо дуже далекий голос диктора, який гукав у мікрофон: «Увага, увага, до виставки дрогістів іде спеціальний трамвай за маршрутом „Г“. Увага, спеціальний трамвай за маршрутом „Г“».
Мені здавалося, що я пливу за Кете по сірій воді, і серце моє билося так часто, що я вже не міг полічити його ударів; і я знову злякався, коли Кете увійшла до монастирської церкви й за нею зачинилися чорні, оббиті шкірою двері.
Аж тепер я помітив, що сигарета, яку я прикурив, виходячи повз швейцара з канцелярії, ще диміла; я кинув її, обережно відчинив двері до церкви й почув модуляції органних мелодій, потім знову перейшов через майдан, сів на лавку й став чекати.
Я чекав довго, намагаючись уявити собі, як було сьогодні вранці, коли Кете сідала в автобус, але я не міг нічого уявити; я почував себе загубленим, мені здавалося, що нескінченний потік відносив мене, знесиленого плавця, все далі й далі, і я нічого не бачив, крім чорних дверей церкви, з яких мала вийти Кете.
А коли вона й справді вийшла, я не одразу зрозумів, що це вона; Кете пішла швидше, поклавши квіти з довгими стеблами зверху на сумку, і мені довелося піддати ходу, щоб не відстати від неї, а тим часом вона швидко повернула назад на Більдонерплац, знову пішла Зеленою вулицею, і квіти хиталися в такт її крокам; я відчував, що в мене пітніли руки, ішов, злегка похитуючись, а моє поранене серце голосно калатало.
Вона зупинилася біля вітрини магазину Боннеберга, і мені вдалося прошмигнути в пасаж; я бачив, що вона стоїть там, де я щойно стояв, бачив її ніжний і сумний профіль, спостерігав, як вона розглядала чоловічі демісезонні пальта; і коли великі вхідні двері магазину розчинились, я почув голос з репродуктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Кете відвернулась, перейшла вулицю й зупинилася біля кіоска з лимонадом, і поки вона посувала по прилавку гроші, брала здачу й запихала її в гаманець, я знову дивився на її маленькі руки, спостерігав за ледве помітними жестами, такими мені знайомими, які завдавали тепер гострого болю моєму серцю. Вона налила лимонад у склянку, випила його, а з магазину пролунав голос диктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Вона повільно відсунула від себе пляшку й склянку, взяла в праву руку квіти, і я знову побачив, як вона йде геть — моя жінка, яку я безліч разів обіймав, та так і не зрозумів. Вона йшла швидко і здавалася занепокоєною, раз у раз оберталася назад, а я нахилявся, ховаючись, і мені було боляче, коли її капелюшок на мить зникав у юрбі, а коли вона підійшла до зупинки дванадцятого номера на Герстенштрасе, я швидко заскочив до пивнички, що навпроти.
— Чарку горілки,— сказав я, дивлячись у кругле червоне обличчя господаря.
— Велику?
— Так,— сказав я і побачив, як до зупинки під'їхав дванадцятий номер і Кете сіла в нього.
— На здоров'я,— сказав господар.
— Дякую,— відповів я і вихилив велику чарку.
— Ще одну, пане? — Господар допитливо подивився на мене.
— Ні, дякую,— сказав я,— скільки з мене?
— Вісімдесят.
Я поклав йому марку, він повільно, не зводячи з мене допитливих очей, відлічив мені в руку двадцять пфенігів, і я вийшов.
Перейшовши Мольткеплац, я повільно пішов до Герстенштрасе назад до канцелярії, сам не усвідомлюючи, куди це я йду, пройшов повз швейцара в коридор, пофарбований білою клейовою фарбою, поминув бароккові статуї, постукав до Сержової кімнати і, хоч ніхто не відповів, увійшов.
Я дуже довго сидів за Сержовим письмовим столом, дивився на в'язку тек, чув, як дзвонив телефон, але трубки не брав. Я чув, що в коридорі сміялися, потім телефон знову різко задзвонив, але я опам'ятався лише тоді, коли Серж промовив за моєю спиною:
— Ну, Богнер, уже вернулися, так швидко?
— Швидко? — перепитав я, не обертаючись.
— Так,— сказав він, сміючись — не минуло ще й двадцяти хвилин.
Алє потім він став переді мною, подивився на мене, і тільки з виразу його обличчя я побачив, що зі мною щось сталося; я побачив усе, зовсім опам'ятався і вичитав на його обличчі, що він насамперед подумав про гроші. Він подумав, що з грішми щось сталося. Я побачив це по ньому.
— Богнер,— сказав він тихо,— ви захворіли чи ви п'яні?
Я витяг з кишені чеки та конверт з грішми й подав усе це Сержеві, він узяв їх і, не дивлячись, поклав на свій письмовий стіл.
— Богнер,— промовив він,— скажіть мені, що сталося.
— Нічого,— сказав я,— нічого не сталося.
— Вам погано?
— Ні,— сказав я,— я думаю... дещо спало на думку.
І, дивлячись на чисте Сержове обличчя, я побачив усе іще раз: побачив Кете, мою жінку, почув, як хтось вигукує: «Пальто?..» — знову побачив Кете і всю Зелену вулицю, побачив, як зносився її брунатний жакет, почув, як хтось вигукує оголошення про спеціальний трамвай за маршрутом «Г» до виставки дрогістів, побачив чорні двері церкви, побачив жовті ромашки на довгих стеблах, куплені на могилу моїх дітей; хтось гукнув: «Цвітна капуста!» Я побачив і почув усе знову, побачив крізь Сержове обличчя сумний і ніжний профіль Кете.