Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Вона нерішуче взяла бузкову марку й тихо мовила:
— Не знаю, що він там робить, справді не знаю.
Старий засунув сигару в рот, відхилився на спинку крісла й усміхнувся, немов нічого не сталося.
— Що ви скажете, коли я по-справжньому візьму вас на роботу на післяобідні години? Я заходитиму по вас. Ми б разом обідали, а з другої до четвертої чи до п'ятої, якщо вас це влаштує, ви б допомагали мені давати лад там, у моїй майстерні. Що ви скажете на це, голубко?
Вона кивнула головою і відповіла:
— Добре.
Вона все ще не зважувалася провести бузковим Гойсом по губці й наліпити його на конверт, заадресований Шрітові: поштар витяг би конверт зі скриньки й машина проштемпелювала б його: «6 вересня 1958, 13 година». Старий, що сидів перед нею, знов повернувся на кінець свого восьмого десятиріччя й на початок дев'ятого.
— Добре,— ще раз сказала вона.
— Отже, можна вважати, що ми домовилися?
— Так.
Вона глянула на його вузьке обличчя, на якому ось уже чотири роки даремно шукала подібності до синового; лише ввічливість, видно, була спільною родинною рисою Фемелів. У старого вона була церемоннішою, кучерявою, ввічливістю давнього взірця, майже величною, не просто формулою ввічливості, як у його сина, що тримався навмисне сухо і тільки з блиску його сірих очей можна було здогадатися, що він здатен на щось більше, ніж ця суха люб'язність. Старий справді користувався хусточкою, жував сигару, інколи хвалив її зачіску й колір обличчя; принаймні було видно, що костюм у нього був не зовсім новий, краватка завжди зав'язана трохи криво, пальці замащені тушшю, до рукавів піджака приліпилися суканці з гумки, з кишені жилета стирчали тверді й м'які олівці, а часом він брав із синового письмового столу аркуш паперу і швидко малював на ньому ангела, ягня боже, дерево, портрет людини, що саме проходила повз вікна. Інколи він давав їй гроші, щоб вона пішла по тістечка, й попросив її тримати в кабінеті ще одну чашку на каву. Вона зраділа, що нарешті ставитиме електричний кавник ще для когось, а не тільки для себе. Це були звичні для неї обов'язки: заварювати каву, купувати тістечка й слухати в їхній природній послідовності розповіді про те, як жили люди в тій частині будинку, що виходила на подвір'я, і як вони помирали. Протягом сторіч Кільби тонули там у пороці й гріхах і прагнули світла й спасіння, ставали міськими скарбниками, нотарями, бургомістрами та каноніками, там у повітрі й досі лишилося щось від суворих молитов майбутніх прелатів, від темних пороків непоодружуваних дівчат із родини Кільбів і від покут побожних юнаків,— там, у похмурих кімнатах житлової частини будинку, де тепер у тихі пообідні години бліда чорнява дівчина готує уроки й чекає на батька. Чи він після обіду сидить удома? Двісті десять пляшок вина, випитих від початку травня до початку вересня. Чи він їх випив сам, чи з дочкою, чи з привидами? Чи з тим Шреллою, що будь-коли може зайти до нього й ніколи не заходить? Усе це було нереальне, ще нереальніше, ніж попелясті коси секретарки, що п'ятдесят років тому сиділа тут, на її місці, й охороняла таємниці нотаріальних документів.
— Так, вона тут сиділа, люба Леоноро, якраз на тому місці, де тепер сидите ви, і звалася Жозефіною.
Чи він хвалив і її зачіску та колір обличчя?
Старий засміявся й показав їй на вислів, написаний білими літерами на дощечці з червоного дерева, що висів над письмовим столом його сина, єдине, що лишилося тут з давніх часів. «Повна дарунків їхня правиця». Символ непідкупності Кільбів і Фемелів.
— Обидва брати моєї дружини, останні нащадки чоловічої статі в родині Кільбів, не мали нахилу до юриспруденції, одного тягло в улани, а другого — до гультяйства, проте обидва, і улан, і гультяй, загинули того самого дня в тому самому полку, під час тієї самої атаки. Під Ербі-ле-Юетт вони потрапили верхи на конях під кулеметний обстріл, викреслили прізвище Кільб зі списку живих, понесли в могилу, в ніщо, свої пороки, яскраві, як багрець. Під Ербі-ле-Юетт.
Старий радів, коли на штанях з'являлися плями від вапняного розчину і він міг попросити її, щоб вона вибавила їх. Часто він приносив під пахвою скручені у грубу трубку креслення, і вона не знала, чи він узяв їх з архіву, чи справді працює над новими замовленнями.
Він попивав каву, хвалив її, підсовував Леонорі тарілку з тістечками, затягався сигарою. На обличчі в нього знову був задоволений вираз.
— Робертів шкільний товариш? То я мав би знати його. Часом не Шрелла? Ви певні? Ні, ні, той не курив би таких сигар. Що я верзу. І ви його послали в «Принц Генріх»? Ох і перепаде вам, люба Леоноро, будете ви лаяні, та ще й добре лаяні. Мій син Роберт не любить, коли порушують той лад, який він собі завів. Він уже хлопцем був такий: люб'язний, ввічливий, розважний, чемний, але тільки доти, доки не переступали певної межі, тоді він нікому не давав спуску. Навіть пішов би на вбивство. Я завжди трохи побоювався його. І ви також? Дарма, голубко, вам він нічого не зробить. Ну подумайте, чого вам боятися? Ходімо пообідаєм, скромно відсвяткуємо початок вашої роботи і мій день народження. Не робіть дурниць. Якщо вже він вилаяв вас по телефону, то на цьому буде край. Шкода, що ви не запам'ятали прізвища. Я навіть не знав, що він підтримує стосунки зі своїми колишніми шкільними товаришами. Ну ходімо. Сьогодні субота, він не матиме нічого проти, як ви закінчите роботу трохи раніше. Я беру відповідальність на себе.
Дзигарі на соборі Святого Северина почали бити дванадцяту. Вона швидко перерахувала конверти — їх було двадцять три,— склала докупи й затисла в руці. Невже старий просидів у неї тільки півгодини? Ось відлунав десятий з належних дванадцяти ударів.
— Ні, дякую,— сказала вона,— я не надягатиму плаща, і, будь ласка, тільки не в ресторан «До лева».
Минуло всього півгодини. Друкарські машини перестали гупати, але з кабана й далі капала кров.
2
Для портьє це вже стало обрядом, майже таким, як церковна служба, ввійшло йому в плоть і кров: щоранку рівно о пів на десяту здіймати з дошки ключа й відчувати легенький дотик сухої, плеканої руки, яка брала його. Портьє кидав погляд на суворе бліде обличчя з червоним шрамом на переніссі, а тоді задумливо, з легенькою усмішкою, яку могла помітити хіба лише його дружина, дивився вслід Фемелеві, що, не звертаючи уваги на ліфтера, який помахом руки запрошував його до ліфта, підіймався сходами до більярдної, ледь постукуючи ключем по мідяних прутах поруччя: п'ять, шість, сім лунких звуків, наче на ксилофоні, який має тільки одну ноту а через півхвилини з'являвся Гуго, старший бой, питав:
— Як завжди?
Портьє кивав головою, знаючи, що Гуго піде в ресторан, візьме подвійну порцію коньяку та карафку води й до одинадцятої зникне в більярдній нагорі.
Портьє відчував якусь біду за цією звичкою грати в більярд від пів на десяту до одинадцятої, завжди в товаристві того самого боя, біду або порок. Від пороку був рятунок — дотримання таємниці, яке мало свою ціну, свій тариф; дотримання таємниці й ціна залежали одне від одного, як абсциса й ордината, той, хто брав тут номер, купував суворе дотримання таємниці: очі, що дивилися, але нічого не бачили, вуха, що слухали, але нічого не чули. А від біди не було рятунку: не міг же він показати на двері кожному потенційному самогубцеві, бо вони всі були потенційні самогубці; самогубця міг з'явитися засмаглий, схожий на кіноактора, взяти, сміючись, ключа від номера в портьє і, тільки-но склавши валізи й відпустивши боя, витягти з кишені плаща пістолет, заздалегідь знятий із запобіжника, й пустити собі кулю в голову. Або це могла бути жінка, що ніби вийшла з того світу, золотозуба, золотокоса, в золотих черевичках, з усмішкою, ніби в кістяка. Не люди, а привиди, що гасали по світі в пошуках насолод, вони замовляли сніданок у номер на пів на одинадцяту, вішали на дужку дверей картку «Прошу не турбувати», забарикадовували валізами двері зсередини й ковтали капсулу з отрутою, і задовго до того, як у наполоханих покоївок падали з рук таці зі сніданком, гості в готелі пошепки казали одне одному: «В дванадцятому номері лежить небіжчик», казали ще вночі, коли ті, хто засиджувався в барі, скрадалися до своїх номерів — їх лякала тиша за дверима дванадцятого номера, були такі, що вміли відрізнити тишу сну від тиші смерті. Портьє відчував біду, коли бачив, як Гуго за двадцять дев'ять хвилин до десятої підіймався в більярдну з подвійним коньяком та з карафкою води.