Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Я вернуся,— прошепотів він,— скоро. Ось гроші для дітей, я ж пообіцяв. Купи їм щось за них, може, морозиво, якщо вони люблять.

Він поклав переді мною марку. Я взяла її й засунула в кишеню пальта.

— Пізніше,— прошепотів він,— ти одержиш усе, що я тобі винен.

— Ах, Фреде,— сказала я,— облиш це.

— Ні,— сказав він,— мені так тяжко думати про те, що я тебе, можливо...

— Подзвони мені,— прошепотіла я у відповідь.

— Якщо я подзвоню, ти прийдеш? — спитав він.

— Не забудь: я ще винна за каву та за три пиріжки.

— Я пам'ятаю. Ти й справді хочеш уже йти?

— Мушу.

Він устав, я лишилася сидіти й дивилась, як він стоїть біля прилавка й чекає. Поки Фред розплачувався, дівчина всміхнулася мені, і я встала й разом із Фредом пішла до дверей.

— Ви ще прийдете? — гукнула дівчина услід нам.

— Прийду,— гукнула я у відповідь і ще глянула на недоумкуватого хлопчика, що сидів, тримаючи в роті обсмоктану паличку.

Фред провів мене до автобуса. Ми більше не сказали одне одному жодного слова, тільки швидко поцілувались, коли автобус підійшов; і я побачила, як Фред стояв на зупинці, побачила такого, якого вже бачила багато разів,— погано одягненого й засмученого. А ще я побачила, як він повільно, ні разу не оглянувшись, пішов до вокзалу.

Коли я піднімалася брудними сходами, що вели до нашої квартири, мені здавалося, що моя нога не ступала тут цілу вічність, і я подумала, що ніколи ще не залишала дітей самих так надовго. В будинку було гамірно, чайники свистіли, радіоприймачі вивергали казенні веселощі, і на другому поверсі Мезевітц лаявся з своєю жінкою. За нашими дверима була тиша; я тричі натиснула кнопку дзвінка, почекала й нарешті, коли Беллерман відчинив двері, почула голоси дітей. Я почула їх усіх трьох одразу, тільки кивнула Беллерманові й побігла повз нього в кімнату, щоб побачити дітей; вони сиділи навколо столу так поважно, як ніколи не сидять у мене; коли я ступила на поріг, їхня розмова і сміх урвалися. Тихо було лише одну мить, але мене охопила глибока туга; страх мій тривав тільки мить, але цієї миті я не забуду ніколи. Потім старші діти встали, обняли мене, а я взяла на руки маленького й поцілувала його, відчуваючи, що сльози течуть у мене по обличчю. Беллерман був уже в пальті капелюха він тримав у руках.

— Вони поводилися добре?— спитала я.

— Так,— відповів він,— дуже,— і діти подивилися на нього і всміхнулись.

— Зачекайте,— сказала я. Посадовивши малого на стільчик, я взяла з шухляди гаманець і вийшла разом з Беллерманом у коридор. На вішалці я побачила капелюх пані Франке та шапку пана Франке і привіталася з пані Гопф, яка вийшла з туалету. У волоссі в неї були папільйотки, під рукою вона тримала ілюстрований журнал. Я почекала, поки вона увійде до своєї кімнати, подивилась на Беллермана і спитала:

— Чотирнадцять, правильно?

— П'ятнадцять,— сказав він, усміхаючись.

Я дала йому п'ятнадцять марок і сказала:

— Дуже дякую вам.

— О, нема за що,— відповів він, потім іще раз зазирнув у наші двері й гукнув: — До побачення, діти! — І діти відповіли:

— До побачення!

Коли ми залишилися самі, я ще раз обняла їх усіх, допитливо подивилася на них, але не змогла виявити на їхніх обличчях нічого такого, що виправдало б мій страх. Зітхаючи, я почала готувати їм бутерброди до школи; Клеменс і Карла шукали щось у своїх ящиках. Карла спить на американському похідному ліжку, яке ми на день складаємо й підвішуємо до стелі, Клеменс — на старій плюшевій кушеточці, яка давно вже стала надто коротка для нього. Беллерман навіть поприбирав ліжка.

— Діти,— сказала я,— батько шле вам вітання. Він дав мені гроші для вас.

Вони нічого не сказали.

Карла підійшла до мене і взяла свій пакетик з бутербродами. Я подивилася на неї: у неї темне, Фредове волосся і його ж очі, які можуть так раптово кудись заблукати.

Маленький бавився на своєму стільчику і час від часу поглядав на мене, наче хотів упевнитися, що я тут, а потім бавився собі далі.

— Ви вже помолилися?

— Так,— відповіла Карла.

— Батько скоро вернеться,— сказала я, відчувши велику ніжність до дітей; мені довелося стримуватися, щоб знову не заплакати.

Діти знову промовчали. Я подивилася на Карлу, яка сиділа поруч мене на стільці, гортала шкільний підручник і неохоче пила молоко. І раптом вона глянула на мене й спокійно сказала:

— Він зовсім не хворий, він же дає уроки.

Обернувшись, я подивилася на Клеменса, що сидів на своїй кушеточці з атласом. Він спокійно подивився на мене і сказав:

— Це мені розповів Бейзем, він сидить зі мною на одній парті.

Про це я нічого не знала.

— Є хвороби,— сказала я,— при яких можна й не лежати в ліжку.

Діти нічого не відповіли. Вони пішли, надівши свої ранці, а я вийшла в коридор і дивилася, як вони повільно йшли сірою вулицею, трохи опустивши плечі під вагою книжок; і мене огорнув сум, бо я бачила саму себе: як я йду вулицею з ранцем на спині, трохи опустивши плечі під вагою книжок; я вже не бачила дітей — дивлячись згори, я бачила тільки саму себе: маленьку дівчинку з білявими косами, що роздумує над візерунком для плетіння чи силкується пригадати рік смерті Карла Великого.