Світло Парижа
- Автор: Браун Элеонор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Ранок: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3333-1
- Переводчик: Татьяна Мухамедшина
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світло Парижа». Краткое содержание книги:
Я не знала, як почати тему. А що, як насправді не знала? Казала, що не читала бабусиних щоденників, і, зважаючи на їхні досить прохолодні стосунки, я не здивувалась. І я не хотіла бути тим, хто принесе їй цю новину.
Я поховала свої питання, хвилювання й нескінченні сумніви в роботі. Подвоїла робочі години в музеї Стаблера, крім проведення екскурсій, працювала в школі для обдарованих. Ходила на збори комітетів, і коли зловила себе на тому, що порпаюсь у власних нотатках, підняла руку й запропонувала себе як волонтера. Виявилось, що це буде щорічна реєстрація бібліотечного благодійного фонду, до того ж, я мусила знайти виступаючих на наступних зборах жіночого клубу. Спочатку я пишалась цією роботою, і зрозуміла також, чому мати любить свої заняття. Я мала мету, мала для чого підводитись уранці з ліжка.
Попри те, що я дивувалась власним результатам, моя компетенція у виконанні цих завдань не розв'язувала проблеми. Отже, я поринала в цей світ глибше, голосно сміялась із жартів Філіпових колег, накладала посмішку на обличчя, коли сиділа за столом реєстрації на аукціоні Стаблера, видавала бейджі й писала номери з такою агресивною чарівливістю, що, гадаю, декого злякала.
Однак, ніщо не покращувало мій стан. Я їла антациди, як льодяники, шикуючи в кухонній шафі порожні коробки, і вони звинувачувально дивились звідти на мене, коли я хотіла дістати тарілку.
Я намагалася згадати, коли була щасливою хоча б один раз, крім цих двох тижнів у Магнолії. Час, коли я була хоч якось пов'язана з тим, що роблю, і з гіркотою зрозуміла, як мало такого відбувалося в моєму житті. Волонтерство в музеї Стаблера. Коли жила сама в Магнолії до одруження.
Перед тим, у школі. Малювала. Вирізала декорації й бачила, як із нічого виринає щось, а потім театр перетворювався на щось інше, цілком інакше. Робила плакати до виборів Ешлі, виписувала й виписувала її ім'я, доки починала писати його краще, ніж своє власне. Допомагала робити мозаїку, що розповсюджувала свій уривчастий блиск на весь шкільний коридор, приклеювала скляні й керамічні квадратики до штукатурки, аж пальці вкривались мозолями, а руки ставали липкими від розчину. Допомагала верстати літературний журнал і журнал живопису, схилялась над сторінками з ножем, гострим, мов скальпель, обрізала свавільні краї, а вони знов вистрибували, шукала оповідання для публікацій. Робила те, що ставало часткою мене, це було так, наче я наділа маску, під якою жарко й важко дихати.
Одного пополудня, коли сонце було ще високо й яскраво світило в небі, освітлюючи ціле місто, і всі несли в руках пальта, не одягаючи їх, підводили обличчя до неба, моргали на світло, наче метелики, непевні й трохи злякані, ніби ніколи його не бачили, я раптом опинилась на вулиці в Бактауні, серед магазинів. У кварталі, що був майже сучасним. У чистому вікні у підвалі низького цегляного будинку побачила вивіску: «Наймаємо в оренду студію».
Згадала про запрошення міс Пайн до класу малювання і подумала, чи не те саме це місце. І щось примусило мене зупинитись, щось примусило відчинити скляні двері й увійти всередину.
Усередині будинок був яскравий, з блідою й потертою дерев'яною підлогою, і сонячне світло лежало на ній веселими широкими квадратами. Приглушені звуки радіо й голосів линули вниз зі сходів, дошки підлоги м'яко постогнували, коли на них наступали. Над входом, який служив галереєю, стіни були завішані світлинами, а далі — ряд дверей, припускала, що вони вели до студій. На одних з них було написано «Офіс», і коли я постукала, чоловік висунув голову, тримаючи двері майже зачиненими, ніби боявся, що я нападу на нього.
— Що ви хотіли? — спитав він. Не могла не згадати про чоловіка біля воріт Смарагдового міста в країні Оз і прикрила рот рукою. Щоб приховати посмішку.
— Побачила вивіску, ніби винаймається студія. — Я не знала, чому розмовляю як підліток, ставлю напівпитання й від ніяковості тремтять коліна.
— Ага, це на третьому поверсі, хочете подивитись?
— Дуже хочу. — Невже він не носив брюки й тому висовував із-за дверей лише голову?
На мить він зник, цілком зачинивши двері, потім з'явився знов, висунув руку й поклав у мою долоню ключі. — Номер 314. Сходи он там. — Він показав у протилежний бік коридора. — Принесіть ключі, коли закінчите, — потім знов зачинив двері, але не раніше, ніж я побачила солідні джинси кольору хакі. Який би секрет він не мав, це була не безштанність.