Світло Парижа

— І ти більше нічого для мене не хочеш, мамо? Не хочеш, щоб я була щасливою?

— Те, що не дає тобі бути щасливою, — не твоє становище, Мадлен. І ніколи ним не було. Винна ти сама.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але відразу його закрила, коли збагнула, що вона говорить.

Насправді, вона була невтомною, незручною, мене завжди дратувало те, з чим усі інші були щасливі. Але прагнула допасуватись. Випрямляла волосся, їла боби, крекери й домашній сир, хоча й не була найтовстішою дівчинкою на світлинах у шкільному альбомі, вивчала, як розмовляти на благодійних зборах, виконувала студентські обов'язки, запам'ятовувала розпорядження, привітання й пісні. Приєднувалась до організацій, до яких мала приєднатись, ходила на вечірки, на які мала ходити, давала гроші на благодійність, яку мала підтримувати, вийшла заміж за чоловіка, за якого мала вийти. І все-таки була нещасною. А всі довкола були щасливі. Отже, все через мене. Завжди все було через мене.

— Я більше не буду щитом, за яким ти ховаєшся. Ти повернешся, житимеш у злагоді з Філіпом, а не стогнатимеш, лежачи тут, як, мовляв, усе важко, коли насправді нема нічого легшого. — Мати підвелась, ніби нарешті сказала все, що прийшла мені сказати, обернулась і вийшла з кімнати, лишивши мене, як завжди, впевненою в тому, що я чиню неправильно, а всі довкола мають рацію.

Кажуть, що хвороба проявляється в тому, що ти знов і знов робиш те саме й чекаєш інших результатів. Отже, я вчинила так, як казала мати: стиснула зуби й зайнялась тим самим, чим займалась із того часу, як себе пам'ятаю, а тепер роблю це знову.

Я заприсяглась, що тепер буде інакше. Цього разу це спрацює. Я буду насправді отримувати насолоду від благодійної праці. Ходитиму з Філіпом у ті місця, куди він хоче ходити. Організовуватиму вечері для його колег, не дріматиму, коли розмовлятимуть про золоту цеглу, поросячі черева чи про що вони там розмовляють, — одного разу я насправді заснула, бо мала проблеми зі сном — ось у чому виявляється пояснення Теренса Мазера майбутнього у тому випадку, коли взаємні резерви спрацювали. Може, коли б я була такою за тих часів, коли ми одружилися з Філіпом, він був би теж не таким: чарівним, романтичним, привітним.

Я могла це зробити. Могла стати такою жінкою, якою мати завжди хотіла мене бачити, якою хотів бачити мене Філіп, якою я сама хотіла бути. Така жінка ніколи не мучить себе думкою, що все могло бути інакше. Бере те, що їй дано. А хіба насправді мені було мало дано? Така жінка вчиться любити це. Вона не мала нічого кращого, до чого могла б піти. Не було Парижа, не було Себастьєна, навіть бабуся цього не втримала. Я маю таке життя, яке вибрала, яке заслужила, і можу знов його почати.