Світло Парижа

— Батьки казали, якщо не приєднаюсь до їхнього бізнесу, коли не влаштуюсь, мене не фінансуватимуть. Сказали, що бавився надто довго, час стати дорослим.

Повернулась покоївка, принесла чай з великими тістечками без смаку, хоча їх ніхто не просив, і Роберт швидко відхилився на спинку стільця. — Дозвольте розлити? — спитала.

— Ні, дякую, — відповіла Марджі, покоївка кивнула й вийшла. Коли двері зачинились знову, Марджі обернулась до Роберта. — Мені поставлено такий самий ультиматум. Що збираєшся робити?

Роберт невиразно посміхнувся до неї. — Збираюсь приєднатись до родинного бізнесу і влаштуватися.

— Саме цього хочеш?

Він підняв руку до голови й без потреби поправив волосся. Коли голився, пропустив місце, Марджі бачила щетину на межі щелепи, і це пом'якшило її ставлення до нього, вона зрозуміла, що попри всю його браваду, він був лише людиною. Людиною, доброю до неї. Це важко було помітити через власний біль і страх, її страждання вкривали все прозорим туманом. Світло переломлювалось, і в ньому було видно лише рани на її серці, вона не бачила ран інших людей.

— Ні, — промовив нарешті. — Це справедливо, чи не так? Вони підтримували мене, роками дозволяли робити те, що я хотів, на заміну ставили лише кілька питань, як охоронці. — Він кивнув Марджі, й та посміхнулась до нього, ніч, коли був її охороною, промайнула швидкою згадкою. Тепер він говорив майже словами Себастьєна. Обов'язки. Борги треба сплачувати.

— А моя сестра, Ліза. Ви ходили разом до школи, еге ж?

Марджі кивнула.

— Незабаром виходить заміж. Батько старіє.

— Ти говориш точно як один мій знайомий. — Вона згадала Себастьєна, на обличчі в якого був той самий вираз відмови, і погляд його був так само стомлений і водночас рішучий. Якими схожими вони були, такі самі мрійники, в них було стільки надії! А тепер вони всі троє схилились під тягарем обов'язків, які, присягались, ніколи не візьмуть на себе.

— Не думаю, що моя історія єдина у світі, — відповів Роберт поважно.

— Ти прийшов сюди, щоб розповісти мені про це? — Марджі раптом стомилась. Між ними стояв чай, обоє до нього не доторкнулись, напій би втишив її шлунок, але вона не мала сили потягнутись до нього й налити собі.

— Ні. — Роберт поворушився й розправив плечі. Він натягнув брюки на коліна, розправив піджак. — Батьки висунули переді мною ще одну вимогу.

— О? — Марджі потяглась за шматочком цукру, поклала його на язик. Він танув, трохи солодкого в житті, що незабаром стане таким гірким.