За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Переведіть мене в найгіршу одиночку. Одиночки ж у вас існують для покарання. Покарайте мене найгіршою одиночкою, лише заберіть звідсіля, — сказав я начальникові тюрми.

— Я не маю права того зробити, це не від мене залежить, — відповів начальник тюрми.

Тоді мені стало ясно, що вся ця система фізичного і психічного винищування політв'язнів продумана до найменших деталів на найвищому рівні карального апарату. Але наше перебування у Володимирській тюрмі припало якраз на той період, в який захиталися самі устої того апарату і тому нам не довелося там довго сидіти. Під весну 1954 року до Володимирської тюрми приїхав той же самий заступник генерального прокурора по місцях ув'язнення — Вавілов і, переглянувши наші справи, чи вірніше кажучи — постанови, розпорядився відправити нас — страйкарів — норильських і воркутянських лагерів, біля 400 чоловік, в тайшетські лагери. Згідно його розпорядженню, тюремна адміністрація швидко підготувала нас на етап і відправила на залізничну станцію. На станції нас завантажили у товарні червоні вагони. Поїзд рушив, і ми знову поїхали в далекий Сибір.

Серед страйкарів, так як і серед політв'язнів взагалі, було найменше руських, але по дорозі з Володимира до Тайшета вони весь час на залізничних станціях «ораторствували» через вікна товарних вагонів до вільного населення. На товарних станціях більших міст, наш ешелон зупинявся іноді навіть більше ніж на годину. Населення сибірських міст у ті тривожні часи, які настали наслідком смерти Сталіна та розстрілу Берії, було вже розбуджене із довголітнього сну отупілої байдужности. Люди товпилися кругом нашого ешелону. Сміливіші пробували навіть прорватися крізь окруження конвойних військ, щоб передати нам курити і поїсти. Конвой затримував їх і всім говорив:

— Куда вы прётесь, вы же не знаете, что это за люди, ведь это бериевцы, а вы хотите им помогать.

Оце всю дорогу в такий нахабний і підлий спосіб конвойні війська зле інформували співчуваюче нам населення. Оце ж ті нахабні наклепи конвойних військ і спонукали нас, всупереч всім заборонам, оповідати людям правду. І ми на всіх залізничих станціях голосно оповідали народові, хто ми такі і за що страждаємо по тюрмах і лагерах.

У нашому вагоні їхало біля 140 чоловік. Всі вони попали у Володимирську тюрму за страйк у Воркуті. Із Норильська був тільки я і мій старший друг Федір. На третьому каторжанському лагері, Федір довго переляканими очима дивився на всі ті події, що відбувалися у нашому лагері до страйку, зокрема в його перші дні, але пізніше і він забажав впрягтися у громадську діяльність у найгарячішу пору страйку. Запропонування ним своїх послуг у страйковій боротьбі нашій самодопомоговій організації мене дуже приємно зворушило, і ми радо дали йому по його хисту роботу. Після усіх тих гострих суперечок, які довго тяглися між мною і Федором, запропонувати свої послуги і підпорядкуватись міг тільки Федір. У ту ж мить він виріс у моїх очах у таку духовну велич, як ніхто. Я сам, мабуть, не міг би так поступити. Він навіть у дні найгостріших суперечок дорожив моїм іменем більше, ніж своїм. Такі друзі не часто і не кожному трапляються.