![Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/0/8/4/samotnij-mandrivnik-prostue-po-samotnij-dorozi-romanizovani-biografii-opovidannya-roman-download.jpg)
Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Спадщина
- ISBN: 978-966-2685-12-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]». Краткое содержание книги:
Куліш знав смак плоті, насиченість важку тіла, бажання схвильованої густої й спрагнілої крови, важкий тягар збудженої й ненасиченої змисловости. Він знав, як пахне земля, сонце, кров і що значить бажати, коли погляд стає похмурим і тяжким, мовчазність погрозливою, руки гарячими і порив нестриманим.
— Ваш голос тривожить моє серце! — пише Куліш у листі з 30 жовтня 1858 до Милорадовичівни.
— Моє серце не вміє любити по-янгольськи.
— Чую в йому багато гарячої крови.
— Око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовлятиметься з серцем.
Одержавши портрет, він не сподобав його.
Не портрет йому потрібний, а вона сама.
— Не вподобав я Вашого портрета… Коли треба мені, то вже не такого портрета. Нехай би він до мене молодим сміхом засміявся і золотим голосом озвався: ото був би мені портрет.
Її саму, її йому треба.
І далі в тому ж листі з 30 жовтня 1858 він робить надзвичайно прозорий натяк, прикриваючи його нібито звичайною помилкою в тексті.
— Не так би Ви дали портрет в іншу пору: не з таким правом получив би я його од Вас! (коли б Ви були мо) бувши Вам рівнею.
Надто характерна, зазначає О. Дорошкевич, оця «описка», що її дуже легко зрозуміти в оригіналі: «коли б Ви були мо[єю]».
Чимало прозорих і недвозначних у своїй двозначності натяків робить Куліш і далі в цьому ж листі з 30-го жовтня, поступово переходячи від теорії платонічної й братньої любови до «звичайної», коли «щоки горять, мов у юноші».
Наприкінці листа Куліш повідомляє свою адресатку про своє розходження з дружиною:
— Пані моя нездужає і осталась у Малоросії лічитись, а тутешній холод і стукотня шкодливі для неї. За границею вона була поправилась, а вернувшись ізнов занедужала.
Після попередніх палких визнань натяк надто прозорий. Хіба потрібні будь-які крапки над цими чітко виписаними «і»? Сповіщаючи про свої родинні нелади, Куліш, — як зазначає О. Дорошкевич, — тонко грав на матримоніальних надіях повітової панночки.
Куліш одверто не пише, але коли Леся вміла читати між рядків і сполучувати окремі місця в листі, то з палких визнань, з відмовлення завітати в гості до Милорадовичів і з повідомлення про дружину, що та лишилась в Україні, Леся повинна була зробити висновок, що Куліш був би дуже радий, коли б вона в той або інший спосіб знайшла можливість сама приїхати до Петербурга.
Приїзд Марка Вовчка до Петербурга в січні року 1859 справив велике враження на Куліша. Незалежність емансипованої жінки, що жодної уваги не звертає на суспільні умовності, імпонувала Кулішеві. Він побачив, що забобони життєві — то тільки забобони, що жінка може бути вільна, коли вона того захоче, і може робити те, що захоче.
З приїздом Марка Вовчка до Петербурга в Кулішевих листах до Милорадовичівни забриніли нові ноти, досі в Куліша не чувані: думка про емансипованість нової жінки, якісь відгуки новітньої Герценової проповіді réhabilitation de la chair (визволення плоті), негації стриманого чернецтва. Жінка повинна бути незалежна. Гріха нема. Умовності заперечено. Все дозволено.
Марко Вовчок стає для нього за зразок і приклад. Куліш хотів, щоб і Милорадовичівна була така, як Марко Вовчок.
Куліш виразно зв’язує ім’я Марка Вовчка, як гасло, з пропозицією Милорадовичівні їхати до Петербурга. 26 січня 1859 р. він пише:
— Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Коли б іще Ви тут були, та можна було б узять Вас у руки та направить на добре діло, то більш нічого б і не забажав.
Далі йдуть слова про можливе щастя, трохи хисткий двозначний натяк, обіцянка віддати «половину їй щастя» — отже, другу віддавши Марку Вовчку, — чи так треба розуміти це?
— Велике буває чоловіку щастя, як є що гарно слухать або самому говорить до такого, що душею зрозуміє? Оддав би я Вам половину того щастя, коли б Ви були на сей час тут.
Знайомство з Марком Вовчком розкрило перед Кулішем нові обрії, висунуло нові перспективи. У нього з’являється думка про «жінку-гражданку», жінку-чоловіка, що живе й водиться як чоловік. Він одкидає comme il faut’ність як зниження людського призначення.
Усе неможливе здається йому можливим, усе заборонене дозволеним. Хисткий, обережний, непевний, надто передбачливий, він, у захопленні від нових вражень, стає твердим і настирливим. Коли досі він ухилявся, то тепер він вимагає!
До Милорадовичівни він звертається з ультимативним: або — або…