Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Після повороту з-за кордону Куліш оселився в Україні й віддався праці.

— Я тепер пишу й ціную, що можу тут писати, — нотує Куліш у листі до Каменецького і додає:

— Оглянувши Європу, я закоханий в Україну, навіть у життя її. Бажав би ніколи з нею не розлучатись.

Жити в Україні, це значило для обережного, розсудливого та передбачливого Куліша порвати з Милорадовичівною. Одне діло — тягнути роман, живши в Петербурзі, на віддалені 2000 верств, і інше — обертаючись у тому ж самому оточенні, підтримуючи зв’язки із спільними знайомими…

Ходити на краю безодні завжди привабливо! Небезпека принадна, що й казати, та Куліш волів ходити обережно, щоб не посковзнутись.

Отже, лишаючись в Україні, він перериває своє листування з Милорадовичівною.

У листі з 7 липня р. 1858 до Каменецького Куліш прохає його:

— Прошу Вас знищити одержані Вами листи відомої особи й ніколи про них не згадувати. Та виконайте це негайно. Побачившись, коли це трапиться, я скажу, що листи не одержані зовсім і цим покладу кінець взаєминам чудним в очах інших і які зовсім не лагодяться з життям і ні до чого не ведуть путнього.

Можливо, що для Куліша й не було іншого виходу, як цей. З одного боку, він не хотів рвати з дружиною, а з другого боку, він не наважувався афішувати свою любов до Милорадовичівни.

Дівчина на виданні, а про її стосунки з Кулішем ходять більш ніж чудні чутки.

Отож улітку того ж року 1858-го Куліш заїздив до Милорадовичів, але при особистому побаченні тримався холодно й стримано. До того офіційно й холодно, що в листі з 30-го жовтня, уже з Петербурга писаному, мусив пояснювати:

— Ото, що був я в Вас, то я все одно, що не був, все одно, що нічого не чув, не бачив і не промовив. То був тільки мій призрак бездушний, а я, — додає Куліш, натякаючи, — зовсім не такий, коли б Ви справді були моєю… сестрою.

Та Каменецький Кулішевого доручення знищити листи Милорадовичівни не виконав, і Куліш, повернувшись до Петербурга, наприкінці жовтня після більше як піврічної перерви, відновлює своє листування з калюжинською панночкою.

Зима р. 1858—59 — доба особливо інтенсивного листування з Лесею. З жовтня р. 1858 до квітня р. 1859 маємо 7 листів: 30 жовтня 1858, 20 листопада 1858; 9 грудня 1858, 26 січня 1859, 22 лютого 1859, 22 березня 1859 та 28 квітня 1859, останній лист у цій групі листів, коли листування переривається знов.

У листі 30 жовтня 1859 Куліш писав:

— Більш як півроку не обертав я до Вас мого слова, кохана сестро, Олександро Григорійовно. А чом не обертав? Трудно й сказати!.. Вернувсь я в Петербург і прочитав Ваші листи, і, прочитавши, тільки зідхнув і покивав головою… І мовчав би довіку, коли б не Ваше письмо із Калюжинець. Хто Вам нашептав на те, що там написане поміж словами?

Лесин лист схвилював його. Спалахнуло його серце гарячим полум’ям. І коли досі Куліш обмежувався або ж риторикою, або ж натяками, то тепер він спокушає панночку не тільки красними словами, варіаціями Пушкінової поезії: «Я помню чудное мгновенье», а й згадкою про аромат плоті, про згагу кохання, про серце, сповнене гарячої крови.