Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Парубок довго не виходив. Я поглянув на годинник — стрілки невідомо коли зупинилися. Я взявся розглядати й нюхати одну за одною квіти у вазі. Надзвичайно свіжі, вони зберігали запах і колір, наче їх щойно зрізали в якомусь саду. Можливо, вони ще не помітили, що їх відділили від коренів. Маленька крилата комашка залізла в середину бутона червоної троянди із соковитими товстими пелюстками.
Хвилин через п’ять коридорний нарешті вийшов, з порожніми руками, як і раніше, з випнутим підборіддям. Пішов тією ж дорогою, що й прийшов, і як тільки зник за рогом, я вже стояв перед дверима. Затамувавши подих, я нашорошив вуха: чи не почую чогось ізсередини. Однак там — нічичирк! Тоді я рішуче постукав. Як і коридорний: тихо, тричі. Відповіді не почув. Трохи почекавши, постукав сильніше, знову тричі — також без відповіді.
Я сторожко повернув ручку, і двері безшумно відчинилися. У кімнаті панувала непроглядна темрява, але крізь щілину у щільних завісках проникала вузька смужка світла, й, уважно придивившись, я зміг розгледіти обриси вікна, стола і дивана. Так, це був номер, де я минулого разу зустрівся з Критою Кано. Готельний люкс: вітальня, за нею — спальня. На столику вітальні ледь-ледь видніла пляшка «Cutty Sark», склянки й відерце з льодом. Коли я відчинив двері, світло з коридору, відбившись від сріблястого металу відерця, зблиснуло, немов вістря гострого ножа. Я зайшов у цю темряву й зачинив за собою двері. У номері було тепло, у повітрі висіли густі пахощі квітів. Затамувавши подих, я прислухався. Рука трималася за ручку дверей — на випадок, якщо доведеться звідси забиратися. У номері напевне хтось був. Хтось же попросив принести віскі, лід, склянки й відчинив двері коридорному.
— Світла не вмикайте, — почувся жіночий голос зі спальні. Я відразу його впізнав. Він належав загадковій жінці, що кілька разів дзвонила мені по телефону. Я відпустив ручку дверей і повільно, навпомацки рушив крізь темряву в напрямі голосу. У задній кімнаті пітьма була густіша, ніж у вітальні. Зупинившись у проймі між двома кімнатами, я напружив зір.
Почулося щось схоже на шурхіт простирадла, у темряві злегка хитнулася чиясь тінь.
— Нехай буде темно, — промовила жінка.
— Гаразд. Світла не вмикатимемо, — сказав я і міцно схопився за одвірок.
— Ви самі прийшли? — запитала вона якось утомлено.
— Авжеж, — відповів я. — Я так і думав, що зустріну тебе тут. А якщо не тебе, то Криту Кано. Мені треба знати, куди пропала Куміко. Адже все почалося з твого дивного дзвінка. Після того, наче з перевернутої коробки, посипалися химерні речі, одна за одною. І нарешті зникла Куміко. Ось чому я прийшов сюди. Сам. Не знаю, хто ти така, але в тебе є якийсь ключ до цієї історії. Правда?
— Крита Кано? — обережно поцікавилася жінка. — Ніколи не чула цього імені. А що, вона також тут?
— Не знаю. Але я кілька разів тут з нею зустрічався.
Вдихнувши повітря, важке, застояне, я знову відчув сильні пахощі. Напевне, десь у кімнаті стояла ваза з квітами. Десь у темряві вони дихали й коливалися. У цій задушливій атмосфері я почав утрачати зв’язок зі своїм тілом. Здавалось, ніби я став крихітною комашкою, що намагається проникнути між велетенські пелюстки. Там на мене чекає солодкий нектар, пилок і ніжні тичинки. Вони потребують мого вторгнення і втручання.
— Послухай, передусім я хотів би знати, хто ти. Ти сказала, що знаєш мене. А от я ніяк не можу пригадати, хто ти. Хто ж ти така?
— Хто я така? — повторила за мною жінка, однак без тіні насмішки. — Знаєте, я хотіла б чогось випити. Ви не могли б приготувати дві порції віскі з льодом? Гадаю, ви також вип’єте зі мною.
Я зайшов у вітальню, відкоркував нову пляшку, кинув шматки льоду в склянки й налив дві порції віскі. У темряві я витратив на це досить багато часу. Повернувся зі склянками до спальні.
— Поставте на столику в узголів’ї, — сказала жінка. — А самі сідайте на кріслі при кінці ліжка.
Я зробив, як було сказано: одну склянку поставив на столик в узголів’ї, а з власною склянкою сів віддалік на кріслі з бильцями, оббитими тканиною. Очі, здавалось, трохи звикли до темряви. Було видно, як у ній повільно ворушилися якісь тіні. Жінка начебто підвелася на ліжку. Дзвякнув лід у склянці, і я зрозумів, що вона п’є. Я також ковтнув свого віскі.
Вона довго нічого не казала. Поки тривала мовчанка, запах квітів здавався ще сильнішим, ніж перед тим.
— Ви справді хочете знати, хто я? — спитала жінка.
— Я ж заради цього сюди прийшов, — відповів я, але мій голос прозвучав у темряві невпевнено.