Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Я також зупинився і глянув на екран. Завченим і водночас надзвичайно щирим тоном Нобору Ватая звертався до мільйонів людей, яких не бачив. Щось нестерпно неприємне, що я відчував щоразу, коли опинявся з ним віч-на-віч, зараз ховалося десь глибоко, за межею видимості. Він промовляв з притаманною йому переконливістю. Завдяки невеликим паузам, умілій зміні голосу та міміки він досягав дивовижної правдивості. Було видно, що його ораторські здібності з кожним днем зростали. Хоч-не-хоч мені довелося це визнати.
— Отже, усе на світі складне й водночас дуже просте. Такий основний закон, що править світом, — казав він. — Цього ніколи не треба забувати. Складні на вигляд речі — звісно, вони справді-таки складні — дуже прості за своєю суттю, якщо збагнути мотиви, які ними рухають. Усе залежить від того, чого ви домагаєтеся. Мотив — це, так би мовити, джерело бажання. Важливо добратися до джерела. Докопатися до нього крізь поверхню складнощів, що називається реальністю. Копати й копати, аж поки докопаєтеся до самого джерела. І тоді, — Нобору Ватая вказав пальцем на карту за плечима, — усе кінець кінцем стане ясним. Так побудований світ. Нерозумні люди не можуть вибратися з-під таких показних складнощів. Вони блукають у пошуках виходу з темряви і вмирають, так нічого й не зрозумівши в будові світу. Вони наче перебувають у лісових хащах або на дні глибокого колодязя і не знають, як звідти вибратися. Бо не розуміють принципів, яким підлягають речі. Їхні голови переповнені сміттям. Вони нічого не тямлять. Не можуть навіть розрізнити верх і низ, північ і південь. От чому вони не здатні добутися із цієї темряви.
Нобору Ватая зробив паузу, щоб його слова запали в голову слухачів, і вів далі:
— А втім, забудьмо про таких людей. Не заважатимемо їм збитися з дороги, якщо вони цього хочуть. Нам треба зробити багато чого важливішого.
Слухаючи його промову, я щораз більше закипав гнівом. Настільки, що аж задихався. Він удавав, що промовляє до світу, а насправді звертався тільки до мене. Безперечно, за цим стояв якийсь підступний, протиприродний задум. Крім мене, ніхто про це не знав. Саме тому Нобору Ватая зміг використати таку велетенську систему, як телебачення, щоб передати мені якесь закодоване послання. Я міцно стиснув кулаки в кишенях. Бо не міг дати виходу злості, поділитися нею з кимсь, а тому почувався в цілковитій самотності.
Я перетнув фойє, заповнене людьми, що слухали Нобору Ватая, не пропускаючи жодного слова, й попрямував коридором, що вів до номерів. Там стояв уже знайомий мені чоловік без обличчя. Коли я підійшов ближче, він повернув до мене своє безлике обличчя й безшумно перегородив мені дорогу.
— Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати.
Однак гострий біль, наче від глибокої рани, яку завдав мені Нобору Ватая, підстьобував мене вперед. Витягнувши руку, я відсторонив чоловіка без обличчя. Він захитався, немов тінь, і відступив убік.
— Я ж про вас турбуюся, — пролунав позаду його голос. Кожне його слово вгризалося мені у спину, як гострий осколок шрапнелі. — Якщо ви пройдете далі, то вороття назад не буде. Вас це влаштовує?
Не звертаючи на нього уваги, я, однак, швидким кроком рухався вперед. Я мушу знати. Не можу бозна-доки тут блукати.
Я йшов начебто знайомим коридором, побоюючись, щоб безликий чоловік мене не зупинив, але, озирнувшись, нікого позаду не побачив. Обабіч довгого звивистого коридору тяглися однакові двері. На кожному з них висіла табличка з номером, але в які з них провели мене минулого разу, ніяк не міг пригадати. Тоді пам’ятав, а тепер зовсім забув. Відчиняти ж усі двері поспіль не годилося.
Якийсь час я безцільно блукав коридором сюди-туди, поки не натрапив на коридорного з тацею в руках. На таці стояла повна пляшка «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Я пропустив його і непомітно подався вслід за ним. Срібляста полірована таця раз у раз поблискувала відбитим світлом плафонів. Коридорний ні разу не обернувся. Випнувши підборіддя, він прямував кудись розміреним кроком та іноді насвистував увертюру із «Сороки-злодійки» — те місце, де в гру вступають барабани. Його свист звучав майстерно.
Коридор виявився довгим, та більше нікого я не зустрів. Нарешті парубок зупинився перед однією кімнатою і тричі тихенько постукав. Через кілька секунд хтось відчинив двері, й парубок зайшов усередину. Я притулився до стіни, намагаючись сховатися за великою китайською вазою в коридорі, й чекав, коли він вийде. Номер кімнати був 208. «Так, 208! — подумав я. — І чого це я досі не міг його пригадати?»