Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Я тут!
— Власне, що ви там робите?
— Думаю.
— Не зовсім розумію. А хіба треба обов’язково спускатися на дно колодязя, щоб думати? Це забирає стільки сил і часу, чи не так?
— Бо таким чином можна краще зосередитися. Тут темно, прохолодно й тихо.
— Ви часто так робите?
— Ні, зовсім не часто. Уперше в житті спустився на дно колодязя, — відповів я.
— Успішно думається? Перебування там сприяє?
— Ще не знаю. Бо зараз тільки пробую.
Вона кашлянула, і той звук голосно долинув до самого дна колодязя.
— Заводний Птаху, ви помітили, що драбина зникла, га?
— Угу, недавно помітив.
— Здогадалися, що це я її витягла?
— Ні, не здогадався.
— А на кого подумали?
— Не знаю, — щиро признався я. — Точно не можу сказати, але я навіть не подумав, що хтось забрав драбину. Вважав, що вона просто зникла. Чесне слово!
Якийсь час Мей мовчала.
— Просто зникла? — спитала вона обережно — так, наче в моїх словах таїлась якась хитра пастка. — Що значить оте «просто зникла»? Що раптом пропала сама собою?
— Можливо.
— Послухайте, Заводний Птаху! Не ображайтеся на мене, але ви трохи дивакувата людина. На світі небагато таких диваків, як ви. Ви про це знаєте?
— А я не вважаю себе таким.
— Тоді чого думаєте, що ні сіло ні впало драбина мала б зникнути?
Я потер обличчя долонями і спробував зосередитися на розмові з Мей.
— Отже, це ти її підняла, хіба ні?
— Звичайно, я, — відповіла вона. — Якби трохи помізкували, то, здається, могли б легко до цього додуматися. Я це зробила. Тихенько підкралася вночі до колодязя і витягла драбину нагору.
— Навіщо?
— Учора я кілька разів підходила до вашого дому. Думала запросити на тимчасову роботу зі мною. Але вас не застала. У кухні побачила записку. Тому довго чекала. Однак ви ніяк не поверталися. Тож я подумала, що, можливо, у тому порожньому будинку. Зайшла в той двір і побачила, що кришка колодязя напіввідкрита і висить у ньому драбина. Я тоді й не здогадувалася, що ви на дні колодязя. Подумала, що просто приходили робітники щось лагодити й повісили драбину. Бо навряд чи є на світі люди, які зумисне спускаються на дно колодязя, щоб віддатися роздумам.
— Авжеж, — погодився я.
— Однак після того уночі я ще раз пробралася у ваш дім і переконалася, що ви не повернулися. І тоді мені спало на думку, що, може, ви часом на дні колодязя. Я не уявляла собі, що ви там робите, але знала, що ви трохи дивна людина. Тому ще раз підійшла до колодязя і витягла драбину наверх. Ви злякалися?
— Звичайно, — сказав я.
— Харчі й воду маєте?
— Маю трохи води. А харчів не взяв із собою. Залишилося тільки три лимонні карамельки.
— І давно там сидите?
— Від учорашнього ранку.
— Голодні?
— Аякже!
— А як нужду справляєте?
— Якось обходжуся. Проблем нема, бо не напиваюсь і не наїдаюся.
— Заводний Птаху! А ви знаєте, що могли б там умерти залежно від того, який у мене настрій? Я одна знала, що ви там, і заховала драбину. Ви це розумієте? Тож якби я пішла кудись, ви там дали б дуба. Хоч би скільки кричали, ніхто вас не почув би. Ніхто й не подумав би, що ви на дні колодязя. А крім того, якби ви пропали, ніхто цього не помітив би, хіба ні? Ви ніде не працюєте, і навіть дружина втекла від вас. А якби навіть хтось і звернув увагу на те, що вас немає, й повідомив у поліцію, у той час вас уже не було б на цьому світі й навіть труп не знайшовся б.
— Правду кажеш. Я міг померти залежно від твого настрою.
— І що ви про це думаєте?
— Мені страшно, — відповів я.
— У вашому голосі цього не відчувається.
Я все ще тер обличчя долонями. «Це мої руки, це мої щоки», — подумав я. Невидиме в темряві, моє тіло все ще існувало.
— Бо, здається, до мене ще не дійшло.
— А от до мене дійшло, — сказала Мей Касахара. — Як на мене, немає нічого простішого, як убити людину.
— Напевне, усе залежить від способу.
— Просто! Досить залишити вас у колодязі. І більше нічого не треба робити. Заводний Птаху, спробуйте уявити собі, як від голоду і спраги вмиратимете у темряві! Це буде нелегка смерть.
— Мабуть, — відповів я.
— Послухайте, Заводний Птаху! Невже ви справді мені не вірите? Вважаєте, що я не здатна на таку жорстокість?
— Не знаю. Річ не в тому, вірю чи не вірю. Будь-яка можливість існує — я так гадаю.
— Ідеться не про можливість, — сказала Мей страшно холодним тоном. — Послухайте, мені щойно прийшла в голову чудова думка. Оскільки ви забралися туди, щоб віддатися роздумам, то, може, я зроблю так, щоб ви ще краще зосередилися?