Хроніка заводного птаха

— Я сьогодні пополудні зробила аборт. Вибач, що телефоную постфактум. Просто мені несподівано призначили час, і я подумала, що нам обом буде краще, якщо я сама, поки тебе нема, усе вирішу.

— Можеш не турбуватися, — сказав я. — Якщо ти вирішила, то нехай так і буде.

— Хотілося б розповісти тобі все, але наразі не можу. Хоча, гадаю, треба.

— Як повернуся в Токіо — тоді й поговоримо про все.

Поклавши слухавку, я одягнув пальто, вийшов з готелю і без жодної мети побрів вулицями Саппоро. Березень тільки починався, і на узбіччі лежали високі кучугури снігу. Було страшно холодно, білі клубочки пари від дихання перехожих піднімалися в повітря і відразу зникали. Люди в теплих пальтах і рукавицях, закутані шарфами по саме підборіддя, обережною ходою рухалися по заледенілих тротуарах. Мимо проїжджали таксі, лунко шурхочучи шипованими шинами. Коли вже мені стало нестерпно холодно, я зазирнув у перший-ліпший бар, випив кілька порцій нерозведеного віскі й знову вийшов на вулицю.

Я досить довго вештався містом. Раз по раз у повітрі то падав, то переставав дрібний недовговічний сніг, що скидався на давні спогади. Другий бар, куди я заглянув, містився у підвалі й виявився набагато просторішим, ніж мені здавалося з дверей. Збоку від шинквасу була невелика сцена, де худий чоловік в окулярах співав щось під гітару. Він сидів на металічному стільці, поклавши ногу на ногу. Поряд на підлозі лежав футляр від гітари.

Я сидів за шинквасом, пив і мимоволі слухав музику. У перервах співак розповідав, що всі пісні, слова й мелодію, пише сам. Він мав років тридцять, обличчя без особливих прикмет, на носі окуляри в брунатній пластмасовій оправі. У джинсах, високих шнурованих черевиках і крапчастій фланелевій сорочці навипуск. Які це були пісні, важко пояснити. Нічого особливого — одноманітні акорди, прості мелодії, невигадливі слова.

За звичних обставин я таку музику не слухав би, а випив би віскі, розплатився б і подався б до готелю. Але того вечора я промерз до самих кісток і нізащо не збирався йти, поки як слід не зігріюся. Я випив порцію віскі й відразу замовив ще. Пальта і шарфа тим часом не знімав. Бармен спитав, чи не принести чогось на закуску, і я попросив сиру, з’їв тільки шматочок. Спробував зібратися з думками, але голова відмовлялася працювати. Зрештою, про що мав думати? Я наче перетворився на порожню кімнату, де музика звучала сухим відлунням.

Коли чоловік закінчив співати, пролунали ріденькі оплески — не захоплені, але й не байдужі. Відвідувачів у барі було небагато — гадаю, чоловік десять-п’ятнадцять. Співак встав зі стільця й уклонився. Кинув якийсь жарт, і кілька чоловік засміялися. Я підкликав бармена й попросив третю порцію віскі. І нарешті зняв шарф і пальто.

— На цьому сьогоднішня пісенна частина програми скінчилася, — оголосив співак і, зробивши паузу, оглянувся навколо. — Та оскільки тут, напевне, перебувають люди, яким мої пісні не сподобалися, то для них я приготував невеличку розвагу. Зазвичай я її не влаштовую, так що вважайте, що вам дуже пощастило.