Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
Поява Аффара Мен-Риджа порушила звичний устрій життя Алани. Вперше торговець лісом прийшов до гончара з цікавості: почув ненароком балачки слуг, що купували посуд, про «красуню крамарку». Давно овдовілий Мен-Ридж любив гарних жінок. А коли одного разу побачив Алану, таку прекрасну й таку не схожу на смаглявих та чорнооких мешканок Сходу, вже не зміг її забути.
Чи любив він її? Алана не знала. Тільки ніколи ні від кого раніше не чула вона таких ласкавих, таких барвистих слів. Ніхто не приносив їй таких подарунків… Перші з них — а вона добре пам'ятала, які були першими: браслет із аметистами, коралові сережки, рубінове намисто — Аффар підніс, коли знайшов привід: Перший день Весни, а це Храмовий день і день народження Алани. Однак навіть ці подарунки він вручав тільки наодинці, й жінка корилась якомусь невиразному поклику, та хоч і брала, однак приховувала їх від дочки й чоловіка. Усе-таки було ніяково приймати такі дорогі речі, хай і з цілком з'ясовних причин… О ні, аж ніяк не з'ясовних! Хіба ж хто даруватиме коштовності напівзнайомій жінці? Але прикраси були такі гарні, що розлучитися з ними Алана була не в змозі й заспокоювала сумління тим, що для пана Мен-Риджа це, видно, не настільки вже значні витрати.
День, коли вона прийняла від Аффара четвертий подарунок, Алана пам'ятала добре: осінь, безвітряно, але прохолодно, покупців майже нема. Чоловік у майстерні, дочка десь бігає…
Вона, сидячи в крамниці, штопала платтячка Оли. На звук дзвіночка на дверях підняла голову — і зашарілася, впізнала пана Аффара.
Підвелась, посміхнулася йому.
— День добрий, високоповажний.
— І вам доброго дня, прекрасна пані, — Аффар говорив без глузування й дивився їй у обличчя, чорні очі сяяли неприхованим захватом. Алана зніяковіла, схопила з лави запинало й накинула на голову.
— Що побажаєте?
Він оглянув крам.
— Я візьму он ті горщики. Усі. Й ті три великі глеки. Й ще миски… скільки там, десяток?
— Два… — прошепотіла вона здивовано.
— Я купую, — він поклав на прилавок перлину. — Здачі не потрібно.
— Ви надто щедрі! — спробувала заперечувати жінка.
— Аж ніяк, — він змахом руки ніби стер щойно мовлені нею слова, — однак ви, прекрасна пані, могли б виявити до мене найбільшу щедрість.
— Я не розумію…
— Якби прийняли від мене цей маленький подарунок, — він упевнено поклав на прилавок невеличку скриньку. Відкинув покришку — й на темному оксамиті зблиснув діамант золотого персня.
— Ах! — вирвалося в Алани. Мен-Ридж тріумфально посміхнувся.
— Я знав, що він припаде вам до смаку.
— Але я не можу просто так прийняти від вас подібного подарунка! — запротестувала молода жінка, відвертаючи погляд від персня.
— Чому ж ні?
— Він дуже дорогий. Я почуватимуся вашою боржницею…
— Одна ваша посмішка дорожча за всі коштовності Імперії…
— Пане Мен-Ридж! — Алана підняла голову. — Ви забуваєтеся! Я… я чесна жінка! Якщо ви вважаєте, що ваше багатство й ваші колишні подарунки дають вам право…
Він відступив на кілька кроків, покаянно схилив голову:
— Мудрі говорять: прекрасна жінка подібна до небесного птаха, скромна й цнотлива — до прохолодного, чистого струмка… Ви й прекрасні, й чесні, й жодним словом не бажав я збентежити спокій вашої душі. Повірте, в мене й у думках не було вас образити. Пробачте мені…
Алана зніяковіла. І справді: вигадала собі казна-що, скривдила багатого та ввічливого чоловіка, вигідного покупця… '
— І я прошу пробачення, — посміхнулася прихильно й кивнула, — я не бажала скривдити вас непристойними підозрами.
— Чим вони викликані, мені цілком зрозуміло, однак прийміть запевнення…
— Прийміть і мої…
Потім Алані здавалося, що обоє тоді грали в дивну гру. Вдавали щось одне одному й самим собі: він — що й справді не бажав нічого іншого, крім як зробити люб'язність, а вона — що повірила йому. Повірила та прийняла подарунок. Блиск діаманта заворожував, приковував до себе, і марилося: сліпуча казка про принца знову поруч, тільки руку простягни…
Чоловікові й дочці Алана знову не сказала й слова.
Аффар Мен-Ридж почав частіше навідуватися до них, а Низар — дивуватися з того:
— І навіщо йому стільки посуду? — запитував, проводжаючи поглядом коляску покупця.
Алана у відповідь знизувала плечима:
— Може, він її об підлогу б'є, коли гнівається. Тобі не байдуже? Головне, що купує.