Свої, чужі, інші

Діжку вони вдвох викотили з повітки, що стояла неподалік від колодязя. До неї знизу було прибито дошку, з якої позаду стирчали держаки, неначе у візка, а до дошки вже виявилися приробленими коліщата, тож усе було доволі просто. Але в Жучка шерсть відстовбурчилася, він загавкав на небачене диво.

— Вгамуйся! Це корисна штука, чуєш? Корисна! — Інтар вдав надзвичайне піднесення. — Це ж треба, й справді возити зручно! Хто таке придумав?

— Ой, у нас такого багато є, в заможних будинках, і в міських садах їх теж використовують, — пояснив ельф, трохи поблажливо. — Зручно ж.

— Ну, ще б пак! — Інтар по черзі з Миру тягав цебрами воду в діжку, поки вона не наповнилася майже по вінця. Потім вони повезли її садом. Ельф вручив хлопчикові ще одну лійку, й удвох вони щедро напували й траву, й квіти, й кущі та дерева, не пропускаючи жодного. Жучок ходив за ними, нюхав землю, чхав, подекуди задирав лапку.

Діжку довелося наповнювати не раз, води на сад ішло дуже багато.

— Лий не згори, на листя, а ніби знизу, біля стовбура, де він у землю йде, — настановляв Інтара Миру, — й квіти так само — біля стеблинки. Калюж не залишай на землі.

Інтар старався робити так, як веліли. Ельф справді знав своє ремесло: він працював споро, лагідно розмовляв із рослинами, розправляв листя й гілки, інші, засохлі, обережно зривав, знімав якусь гусінь та жуків, деяких пересаджував на інші рослини, а інших безжально давив, і навіть між зрослими впритул кущиками жовтогарячих квітів якось проходив, не мнучи жодного листочка.

Жучкові у саду подобалося: цуцик насолоджувався безліччю запахів, а потім схопив у зуби якусь засохлу гілку та влігся її гризти, притримуючи лапами.

А в хлопчика, якому доводилося постійно згинатися й розгинатись, незабаром заболіла спина. Потім — руки й ноги: адже діжку потрібно було постійно перевозити з місця на місце, та й цебра з колодязя витягати — справа не з легких. Інтар косував на Миру: але ельф зовсім не здавався стомленим. Однак раптом він запитав сам:

— Ти, може, відпочити хочеш?

Хлопчик укотре вже витер рукавом зіпріле червоне обличчя, відчуваючи, що й сорочка волога.

— Не завадило б…

— То давай посидимо, — ельф показав на витончену, пофарбовану в зелене лаву й перший опустився на неї. Інтар зачерпнув жменю води з діжки, випив, обполоснув обличчя й ляпнувся поруч із Миру, з насолодою простяг ноги, які аж стугоніли.

— Уф-ф…

— Стомився, так? — із розумінням запитав Миру. — Я в перші тижні теж стомлювався. Але ти не зобов'язаний робити це, в тебе своєї роботи достатньо…