Свої, чужі, інші

Низар не був особливо гарним чи багатим, та й старшим за Алану років на чотири. Але справи в нього йшли добре, родичами він обтяжений не був… Батько Алани, веселун, аматор випивки та доброї закуски, тесля, вважав гончара підходящим нареченим. У рік, коли золотокосій дівчині виповнилося двадцять два, батько не раз заговорював із нею про Низара як про майбутнього чоловіка. Алана то гнівалася, то сміялась, поки одного разу до неї не підійшов із такою розмовою сам Низар.

Вечір був задушливий: цілий день мліла від спеки земля, й після заходу сонця довго не могла отямитися, видихаючи жар. Алана поверталася від колодязя з повним глечиком. Раптом позаду почулися легкі кроки, її погукали знайомим голосом.

— Доброго вечора!

— І тобі доброго, шановний Низаре, — відгукнулася дівчина.

— Дозволь, я тобі допоможу, — попросив він, простягаючи руку, як по милостиню. Алана передала йому глечика. Чоловік прийняв його, наче дитину.

— Алано, — промовив, опускаючи погляд, — я запитати в тебе хотів… Я ввів би тебе у свій дім. Батько твій згоден. Але проти твоєї волі йти не хочу. Що ти скажеш?

Дівчина мовчала, приголомшена цією прямотою.

Тоді він заговорив знову, майже пошепки, але той шепіт оглушив її більше за будь-чий крик:

— Я ніколи тебе не скривджу. Усе, що захочеш, матимеш… Мій дім, моє добро — все твоє. Тільки звели.

В Алани защеміло в серці: так шкода його стало. А по-іншому якщо глянути: та кращого чоловіка їй і не знайти. Догідливішого. Відданішого. Слухнянішого. Чоловіка, який усе робитиме по її слову, чоловіка, що буде покірним рабом… Де ще такого знайдеш? Хто інший так покохає?

Подумала вона ще днів зо два й погодилася стати дружиною Низара Мен-Хальфа.

Відразу по весіллі він найняв служницю, і Алані більше не доводилося займатися хатньою роботою. Вона тепер хіба що шила, вишивала та іноді готувала їжу.

За п'ять років, коли в них уже підростала донька, гончар на настійну вимогу дружини перебрався в Кхаабр. Справи в нього й там ішли цілком пристойно. Однак великого багатства досі не було. І Алана впокорилася була з тим, що все життя проведе в невеликому глиняному будиночку з пласким дахом, що замість розкішного саду в неї — квіти на підвіконнях у широких горщиках, а замість свого виїзду — пропахлі чужими людьми наймані візки із запряженими в них облізлими віслюками. Вона майже розлучилася з мріями про розкоші, звикла до думки, що все життя надягатиме шовкові сукні лише на храмові й у інші особливі дні та отримуватиме немудрящі коштовності на кшталт срібних перстеників і кулонів раз чи двічі на рік — на найбільші свята, серед яких Низар вважав найпершим день їхнього весілля. До того ж, у молодої пари була дочка: чарівна жвава лялечка. Й Алана бавилася з донькою, мов із лялькою, вбираючи її, зачісуючи, розповідаючи казки… Думка про те, що ця маленька людинка вже розуміє та помічає багато з того, що діється навколо, не спадала жінці.