Свої, чужі, інші

— Ти сам подивися, чим Шуліка та Лунь відрізняються від Птахи й Клинка.

Інтар постарався гарненько подумати перед відповіддю. Річ була не тільки в тім, що хлопчиськові хотілося мати добру репутацію — йому ще й самому виявилося цікаво!

— Начебто в Шуліки й Луня ноги рівніші, шиї тонші й вони самі такі… ну, легші трохи, чи що…

— Твоя правда. Ці — для їзди верхи. Чудові скакуни, скажу я тобі, — Кашим лагідно поляскав Луня по шиї. — Таких іще пошукати… А Птаху й Клинка запрягають у візок. Тому запряжними й звуть.

Кашим того ж вечора показав хлопчикові, як працювати щіткою. Інтар з деяким побоюванням підходив до коней, але вони стояли спокійно, тільки час від часу повертали голови, косуючи на незнайомця. Жучка, котрий бігав біля денників, коні наче й не помічали, тільки Птаха невдоволено пирхнула, коли цуцик опинився занадто близько. Втім, Жучок сам намагався триматися подалі від цих величезних тварин.

Жеребець Лунь, до чийого прізвиська дуже підходила масть — ясно-сіра, майже біла шерсть, — обнюхав Інтарове волосся.

— Ти ба, який, — захоплено промовив хлопчик, — молочний…

— Вони народжуються темнішими: гнідими, вороними… Світлішають потім, — пояснив Кашим. — Його, видно, вже хазяїн Лунем назвав.

Темно-гнідий Шуліка невдоволено тупнув, коли Інтар спробував підійти до нього, щоб розібрати хвоста руками, почистити від бруду. Хлопчик злякано сахнувся, однак Кашим вчасно виявився поруч — зайшов у денник, упевнено погладив коня, простяг йому морквину, й Шуліка заспокоївся, дозволив конюхові почистити себе.

— Я ж тобі звелів чистити поки що тільки Луня та Птаху, — дорікнув Кашим хлопчикові.

— Так, але я думав — інших теж…

— Клинка можеш. А от до Шуліки без мого слова не потикайся. Він у нас із норовом, — пояснив Кашим, — визнає тільки хазяїна, та ще його ельфа знає. До старого конюха звик, а тут зміни… Хазяїн мене місяць тому найняв, так Шуліка мене днів п'ятнадцять не підпускав до себе. Довелося ще старому конюхові тут попрацювати. І чому його пан розрахував — не розумію… Справу свою він чудово знав. Тільки хазяїн, здається мені, його незлюбив, навіть на кухню в дім заходити не велів. А мене нічого, пускає… і інших слуг он теж…

Інтар чудово знав, чому так. Щоб припинити цю розмову, запитав про інше:

— А мене Шуліка копитом не вдарить?

— Ні, якщо не підходитимеш. І ще — не здумай тут ганяти й голосно кричати — цього він теж дуже не любить. Але згодом він і до тебе звикне, не бійся. Такі коні звикають до кількох людей, а решту майже не підпускають. От до нього й підходить тільки пан Мен-Ридж та подеколи Миру з чим-небудь смачним. Пані на Луні їздить. А пан коней любить, а вже Шуліку — особливо. І норов його панові не перешкода. Втім, при пані Шуліка сумирний, лагідний.

— І шулік, виходить, приручають? — посміхнувся Інтар.

— Виходить, так, — підтвердив Кашим.

Потім Інтар із Кашимом перемінили коням у денниках солому: стару вигребли вилами, нову кинули на підлогу й розрівняли. Напоїли коней і засипали їм корму. Шуліка все невдоволено пирхав.