Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Такий підхід ускладнив експорт англійських сіткомів: коли популярні англійські сіткоми, наприклад, «Men Behaving Badly» («Негідники»), «адаптовують» під американський ринок, то наші персонажі для них надто простакуваті, надто неуспішні, надто непривабливі, надто неотесані. І, взагалі, викликають несприйняття. В американській адаптації їм дають підвищення на роботі, їх прилизують до стандартів, у них гарніше волосся, кращий одяг, гламурніші подружки, дорожчі будинки і спосіб життя. Всі їхні огидні звички ретельно ретушують, вичищають мову, а заразом і ванну з кухнею.[58]
Не подумайте, що в американських сіткомах немає лузерів: є, але це лузери вищого ґатунку! Вони не такі безпросвітно безнадійні, злиденні, неоковирні та відразливі, як лузери англійського підвиду. У телесеріалі «Друзі», наприклад, один чи двоє героїв не мають крутої кар’єри, але в них хоч волосся на місці; їх можуть звільнити, але на втіху в них є гарненькі личка та ідеальна засмага.
Є тільки один успішний американський сітком, багатосезонний «Roseanne», де герої трохи наблизились до реалістичної кухонної марудності, яка є нормою для англійських сіткомів і без якої не можуть жити емпірично налаштовані, приземлені, цинічні, хтиві, ласі попідглядати англійські телеглядачі, які в сіткомах, як і в серіалах, хочуть бачити певзнерівську «правду у всіх її буденних виявах».
Я не стверджую, що англійські комедії чимось кращі, дотепніші чи мудріші, ніж американські чи ще там якісь. Як на те пішло, то гумор більшості англійських сіткомів менш дотепний та тонкий, ніж в американських, — він набагато наївніший, гидкіший і тупіший. У реальному житті та в буденних розмовах, як на мене, англійці справді дотепніші та мають тонше почуття гумору, аніж інші народи. Мистецтво дотепу, іронії та висміювання проявляється в певних телекомедіях, та це не впливає на кількість пердінь та слів на кшталт «срака», та, зрештою, й інших референсів до задниці, які в нас мають за дотепи найдосконалішого штибу.
Ми можемо справедливо пишатися шпарким гумором таких програм як «Yes, Minister». Ми, поза сумнівом, неперевершені у мистецтві сатири та пародії (а як же інакше! Ми ними рятуємося, щоб не сердитись і не влаштовувати революції!), та не забуваймо, що ми породили Бенні Гілла та фільми «Carry On», які відрізняються від вульгарних європейських стендап-шоу (та їхніх американських, австралійських та японських відповідників) лиш розмаїттям дешевих жартів, двозначних каламбурів та натяків.
У такий спосіб, думаю, ми віддаємо честь любові до слів, але нам це честі не робить. Монті Пайтон — це історія іншого штибу, і в соціальному, і у вербальному контекстах, але все-таки це дуже дитячий, школярський вид гумору.
Важливе питання, на мій погляд, не в тому, чи наші комедії гірші, чи кращі за іноземні, не в тому, чи вони дотепніші, чи, навпаки, гидкіші, а в тому, чи вони укладаються в якусь виразну матрицю, яка нам може розповісти про англійськість щось незнане. Я довго і затято мучилась над цим питанням: радилася з багатьма авторами-гумористами, з різними експертами, ретельно продивлялася десятки сіткомів, комік-шоу, стендап-шоу, шоу пародій, вперто називаючи цей процес «дослідженням», чим довела до шаленства всіх родичів та друзів. Врешті-решт знайшла відповідь: наскільки я зрозуміла, майже всі гидотні телекомедії, так само й ті, більш вишукані, зводяться до того, що віддавна турбує англійців — себто до бентеги.
Збентеженість — це знаковий елемент не лише англійських телевізійних комедій та комедійних фільмів, але англійці, здається, мають набагато більший потенціал до непозбувної бентеги, аніж інші народи. І через це ми бентежимося частіше, постійно переживаємо і хвилюємося. Ми часто жартуємо про те, що нас лякає (ми — це я про людей, не лише про англійців). Англійці напрочуд сильно бояться незручних ситуацій, тож нічого дивного, що так багато комедійних шоу присвячені цій темі. Закомплексовані англійці вбачають потенційне джерело незручних ситуацій майже у всіх соціальних інституціях, тож чого-чого, а комічного матеріалу нам вистачає. Щоб досягти бажаного градусу бентеги, нам навіть не треба вигадувати дивних чи комічних «ситуацій» для сіткомів. У багатьох ситуаційних комедіях насправді немає ніяких спеціальних «ситуацій»: хіба б такими вважати «небагате на події життя пересічної родини з приміського району» («My Family», «2.4 Children», «Butterflies» та ін.), «звичайні нудні будні звичайного нудного офісу» («The Office») чи «звичайнісіньку сім’ю робочого класу, яка любить дивитися телевізор» («The Royle Family»). Та навіть із такими вихідними даними вони можуть потрапляти в досить дражливі ситуації. Я можу помилятися, але, здається, деінде у світі такі «ходи» навряд чи б назвали блискучими ідеями для сіткому[59].