Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.
Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.
Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.
А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.
«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…
— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.
Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.
— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».
— Про що ви кажете, няньку?
— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…
Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.
«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».
А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…
Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню[117]. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!
— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!
— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.
— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…