Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Прошу, прошу, — зацікавився той.
— За вашу чесну доброту я прошу вас на мій виступ, аби ви самі увиділи, що то є.
— Цікаво, чорт побери! Прийду, неодмінно прийду!
«Корінець би тобі висох, зайдо! Знаю я, що роблю. — іде Сила, поправляючи на голові велику клебаню. — А той номер я не вилучу, доки хоч один буде з вас у нашому краї…».
Начальник поліції уважно дивився Іванові виступи, а по закінченні підійшов до нього, потис руку:
— Задоволений, пане Сило! Міцний ви, чорт побери!
— Дуже і дуже дякую вам, пане верхній! Я казав, що там нічого страшного нема. То лише не треба двояко думати…
В цей час до Івана прихрамав худорлявий чоловік.
— Я би мав дяку поговорити з вами, Сило, — сказав і почав шкутильгати вбік.
— Перепрошую, пане верхній, я мушу відлучитися.
— Прошу вас — схилив перед ним голову начальник поліції.
Хромий незнайомець почав говорити пошепки:
— Два дні назад у Хусті була велика сходка з безробітників. Люди жадали, аби чеський уряд випустив із темниці сенатора Локоту. Потому говорили, що рушається Гітлер на Росію. А цензор, що сидів у залі, перебивав людям, не давав їм виговоритися. Потому єден комуніст — Митер Поповичів, ти його, майже, знаєш, — хотів прочитати жадість до уряду, аби піддержали люди. Та цензор не дав зачитати. Хотіли ми вибрати депутацію до окружного уряду, айбо й ото не дав нам цензор зробити. Потому ні з того, ні з сього дав затюрмовати Юрка Величкового. Тепер, сарака, сидить там, у чеському домі.
Худорлявий чоловік перепочив, а Іван запитав:
— А що я можу зробити?
— Переговори, неборе, з тим, що з тобою стоїть. Подейкують, що дуже добрий, як уп’є рому…
Сила вийняв гаманець, віддав незнайомцю паперову десятку.
— Нащо мені даєш?
— Беріть, беріть, бо той душохват позирає сюди…
Худорлявий мовчки похрамав собі і загубився серед ярмарку.
— Перепрошую, пане верхній, — повернувшись, люб’язно сказав Сила. — Моєї сестри чоловіка сват. Теж мені родич!
— Нічого не сталося, пане Сило.
— Селянин має дуже недобру звичку, пане верхній, — почав Іван додумувати-мудрувати. — Спочатку розкаже про всі свої біди, перерахує лиха своїх родичів, знайомих і лише потому переходить на діло. — передихнув та говорив: — Корова у нього здохла. Одна була, та й ота за вітром пішла. Каже, мусить купити собі, бо інакше діти заковіснуть-закочаніють. Гроші збирає по людях…
— Дивні се люди, пане Сило, — осміхнувся верхній та одразу видавав стурбовано лице. — Ех-ех-ех! Довго доведеться мучити свої нерви, доки стануть вони на правильну путь. Та спробуйте їм довести, прошу вас…
— Я в політиці, пане верхній, гірше розбираюся, як куриця в пиві. І без неї може обійтися моє ремесло.
— То є так. Але кожна людина — політик. Одні роблять своє діло галасливими лозунгами, другі — провокаціями, треті — терором, четверті — шпіонують… І так далі, і тому подібне. Ви, певно, вибрали позицію мовчання-невтручання? Так я вас маю розуміти?
— Ви вгадали, пане верхній, — скривив душею Іван. — Коли чоловік мовчить, то добрий для всякої влади.
— Похвально, похвально, пане Сило!..
«Корінець би ти висох, знаю я, що так тобі любиться!».
— Перепрошую, пане верхній, а ви б не пішли зо мною в ресторацію, аби хоч якусь часину провести разом?
— Очевидно, я про це вже раніше подумав. Я сподівався, же ви когось причісуєте та стали тут.
— Я лише вас провів, пане верхній!.. Землякам має бути шана, а почесть, як верхньому.
— Дуже радий, дуже радий за вас!
В ресторані марнували час майже всі знайомі начальника поліції. Коли зайшли у вечірній зал, здавалося, стихав гамір. Лише цигани-музиканти різали фокстрот. Молодий скрипаль наспівував, придупкуючи ногою в естраду.
— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!
«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».
Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…