Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Та заспаний жандарм, мабуть, забув про свою службу. Жодного разу не вдарив. Петро пильно вдивлявся в темінь. Коло мурів нікого не було. Та й хто насмілиться стояти в потемку на дворі, коли з кожного кутка можеш дістати добру гостину каменем, ножем чи колом. Тому варта стояла лише в сінях. Цілу ніч світила лампа на столі. За всіма сільськими ознаками за пару годин мав настати ранок. Кукурікали півні, яких ще не встигли підстрелити пір’яники, дихало морозцем, що прогиркувався під ногами. І дуже хилило на сон.

Іван встиг відгризти невеликий шмат штукатурки із стіни. А вночі вдвоє чути більше, як удень. Та треба зробити чимскоріше і без шороху…

— Ви доти порахуйтеся, — попросив побратимів по біді.

Петро почав з Івана. Потому сказав свій номер. Так нарахував до двадцяти двох.

Сила ліг долілиць на підлогу. Обперся ногами в стіну. Плечі підставив під міра. Так стало тихо, що чути, як падають окремі пісчинки на підлогу. Натужився, і стіна провалилася не там, де зняв штукатурку. А коло ніг, у протилежному боці. Іванові ноги заворушилися по той бік камери. Знадвору спочатку задихало пилюкою, а потому свіжим ранком. Встав, обтрусив ногавиці.

— Но, та тепер будете, як у святому письмі пророкують: останні будуть першими, а перші — останніми. Хто двадцять другий?

— Я-а-а, — немічно протягнув хтось, неначе з того світу. — Не можу піднятися. Я піду крайнім, як зможу. А як ні, то залишуся…

— Беріть чоловіка та підносьте до діри.

Юркові Пальчейовому вже й тут ставало дихати ліпше.

— Руки, неборята, — застогнав Юрко, — руки пов’язані ланцом. А я без них не піду. Ой, не піду, неборята.

Іван намацав його руки. Раптом щось тіпнуло, тенькнуло.

— Дов’єдна держіться всі, — шепче Сила. — Одразу підете до Юріни, аби познімав наручники. Зоставатися в селі нікому не можна. Збирайтеся у Пиньковиці, в старого Попдякуника за селом. Потому доберетеся до завадки.

— А пушку брати?

— Дома залишай, — відповів Петро. — А тепер, цімбори, дайте слово, що будете добре гадковати на свою мамку-Україну, що до кінця свого життя не станете запроданцями!

— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.

«Трісь!» — розірвалося передостання кільце на Петрових руках. Просунувся на двір. Пороззирався. Чекає Івана. Та той чомусь не квапиться. «Може, на собі не може розірвати ланок?» — подумав Петро і встромив голову в стінний отвір.

— Іване, Іване, чуєш? — тривожно шепче Ігнатко. — Я тебе чекаю, чуєш?

І глухий шепіт, що виривався з порожньої камери, відлунював йому: