Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Мій один родич перебуває у твоєму домі. Гостює.
— В поліції?
— Отут, за церквою.
— Ага, в тюрмі, — і спокійно запитав: — Хочеш побачитися з ним? Хто він — розбійник? Злодій? Вбивця?
— У мене таких родичів нема. Селянин він. Простий чоловік.
— Комуніст?
— Хто його знає? — знизав плечима Іван. — Цензер забрав його.
— Величко?
— Айно, Юрко.
— О, він нам не страшний! — зареготався Штєтка і луна відбилася десь у кінці вулиці. — Політик! Забереш його під свою опіку! Я переведу його на штраф.
— А кілько треба буде платити?
— Дрібницю! Тисячу крон. Можна й менше. Сто, приміром. Я сам виплачу за нього. Ти мені велике задоволення зробив. Той цензор взагалі балбес, п’яниця, нехрещений!
Порушивши будь-які правила начальника поліції, Штєтка випустив Величку з темниці.
«Людям треба робити добре… Айбо як то деколи нелегко дається».
Мороз гнівався чомусь на Силу, різав зубами, що аж вікна дрижали над хідником: «хрясь-хрясь, хрясь-хрясь, хрясь-хрясь!».
Наручники рвуться
Десь недалеко запугикала сова. Та так страшно, що аж у серці холодом задзьобало. «Сова — на нашому городі? Ба хто її розбудив на церкви? Церківник не забирався на дзвіницю, бо ще до ранку далеко, майже. Ба ци не приснилося? Сова, кажуть, смерть віщує. Може, нянько Богу душу віддав, бо щось і вчора кольками схвачувало його та корчився по двору…».
Далі вже спати не міг. Сторожко піднявся, аби когось не розбудити і, намацуючи в потемку клямку на дверях, вийшов на двір, став під стріхою. До хліва хтось почалапав. «Нянько!.. Воду носить, аби погрілася коло худобини, бо від студеної може згиритися-пропасти… То, мабуть, сінешні двері зарипіли, а мені причулося, ніби сова пугикала…».
Передрання задихало сирістю. Розтанув сніг на городі, і тепер уже залишилася попід живоплотом лише та купа, що нагріб з двору через зиму. Вже мало би випогодитися, та чомусь затримується тепла днина. Землю ще схвачує морозом. Ще і в жолобі вода примерзла — прикрилася від холоду тонким листком льоду.
Низько понад хижками закаркало вороння і прошуміло крильми кудись уверх, до Синяка. Іван здригнувся. Так каркали ворони в хащі, коли від них забирали недогризений вовками людський труп. «Хто знає, а може, той чоловік був з нашого села? Бо тепер не певен, куди хто ходить. Одні тікають у Росію. Других січовики перепужали, то вони по хащах прячуться, до власної хижі бояться підійти…
— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…
— Напрудило, няньку. Тяжко було…
Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».
Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».
— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».
Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.
Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.
Ранок рве криваве клоччя хмар.
Йойкають по дворах дерев’яні ворота.
Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.
Дзвони ревали, як звірі голодні.
Корчився недодріманий ранок.
Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.