Іван Сила на прізвисько «Кротон»

У тому «панові» присутні легко впізнали Івана: міцного, широкоплечого, котрий ніколи нікому не скоряється і відмітає зі своєї дороги тих, хто йому заважає іти так, як він хоче. Радий Іван за помічників своїх. Першого селянина грав Амброзій Половка, а двох інших безробітників — старшенький син та сусідський хлопчик. «Зрозуміли мене люди — скидаючи одяг, думає Іван. — Може, хоч тим розвеселив та підбурив…».

Одразу по закінченні виступу до Івана підійшов поліцейський — високий, статурний, з орлиним носом і червоними, мов у кроля, очима. Не знімаючи рукавиці, приклав пальці до дашка на кашкеті, мовляв, дивись, чий герб я захищаю та стережу.

— Я зобов’язаний представити вас верхньому окружного поліцейського управління, — процідив однотонно. Одразу йдітьпередо мною.

— Раз у вас така служба та піду. Чого би не пішов? — «Корінець би ’му висох, майже добре слідив за мною!.. Ба що би повісти тому верхньому?» — і ступав по лункому коридору.

Верхній нервово дупкав ногою в паркетну підлогу. Коли до нього наблизився Іван, підняв голову, вирячив очі, як цибулі, потому прищурився, мов собака до здобичі, скупо відкрив рота:

— Циркусант?

— Люди попросили, то й показував те, що знаю.

Поліцейський, що стояв поруч з Іваном, виструнчився і виригнув:

— Пане верхній, то є сатира! Памфлет!

— То, прошу вас, не сатира і не памфлет. То — забава, — спокійно відповів Сила.

— Ви знаєте, циркусанте, чим ото пахне?

Іван знизав плечима і усмішкою хотів посіяти добродушність в каламутних очах пана верхнього:

— Не розумію вас, пане капітане.

— Рррево-лю-ці-є-ю, циркусанте! — гримнув начальник поліції.

— Ба ци не думаєте ви, пане верхній, що я в політику лізу? — обурився Іван. — То не мій хліб, пане верхній! Мені треба людей веселити. Веселість, кажуть чехи, прикрашає чоловіка, робить його добрим.

— Звідки ви знаєте, що думають чехи?

— Гей, я там був, прошу вас. П’ятнадцять літ прожив у Празі, як у раю небесному. То є висока культура, прошу вас! Чемність! Повага до чоловіка на кожному кроці. Домів прийшов, як у хащу. У джунглі. Саме дикунство, прошу вас! Цураві всі, злі, хворі! Страхом бере чоловіка!

Начальник поліції зробив кілька кроків по кабінету, дав знати поліцейському-поручику, що той може сміливо залишити їх удвох. «Не підло говорить. Одразу видно, що вихований у чеському дусі. І вимова празька, чиста».

— Значиться, ми з вами — майже земляки!

— У мене й жінка з Чехії, — піддобрювався Іван.

— То красно, пане Сило! Та будьмо й надалі земляками. Порядними, як і належить. Лише одне попрошу вас: вилучіть той номер з вашої програми. Аби не було різних непорозумінь. Поручик, певне, перестарався. Підкарпатці іноді в дрібницях вбачають велике, порозумійте мене!..

— Гей, та то дуже просто. Айбо кажу вам по правді: не думав я, що так воно вийде. Та й самі ви, пане верхній, двояко судите про той номер. Задумався Іван, а потому сказав:

— Пане верхній, я би вас хотів просити у одному ділі.