Чарівні створіння
- Автор: Гарсия Ками, Штоль Маргарет
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КМ Publishing
- ISBN: 978-617-538-173-1
- Переводчик: Вікторія Калина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівні створіння». Краткое содержание книги:
Двері зачинилися й відчинилися інші.
Дощ, дим, потріскування вогню, що гарячим подихом пожирає все навколо. Женев’єва стоїть у темряві, кіптява й сльози пливуть по її обличчю. У неї в руках книга без назви, лише з тисненням півмісяця на чорній шкіряній палітурці. Женев’єва дивиться на ту саму жінку, що розвішувала білизну. Айві. «Чому в неї немає назви?» Очі літньої жінки сповнені жаху: «Якщо в книги немає заголовка, це не означає, що немає назви. Вона зветься „Книга місяців"».
Двері зачинилися.
Старіша й сумніша Айві стоїть біля свіжої могили, на дні якої лежить соснова труна. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…».[21] Вона щось тримає в руках. Це книга в чорній шкіряній палітурці з півмісяцем. «Заберіть це з собою, міс Женев’єво, щоб вона більше нікому не заподіяла зла». Вона кидає книгу в яму з труною.
Ще одні двері.
Ми вчотирьох сидимо біля напіврозритої могили, на дні якої — там, куди може сягнути тільки око Дел, — лежить соснова коробка. На ній — книга. А ще глибше в темряві, в труні, — тіло Женев’єви. Її очі заплющені, мовби вона просто спить, а шкіра порцелянова — такою вона б не могла зберегтись у мерця. Довге вогнисте волосся каскадом розсипається по плечах.
Видіння починає кружляти — і знову ми на землі. Сидимо вчотирьох біля розритої могили, тримаючись за руки. Навпроти на надгробку — розмита постать Женев’єви, яка пильно дивиться на нас…
Ріс закричала. Останні двері зачинилися.
В голові паморочилося, я не міг розтулити повік. Дел мала рацію: мене заледве не нудило. Я намагався привести себе до тями, але перед очима все пливло. Лишень відчув, що Ріс кинула мою руку і позадкувала геть від Женев’єви і її страхітливих золотих очей.
«З тобою все гаразд?»
«Певно, так».
Ліна затисла голову коліньми.
— Усі в нормі? — навдивовижу спокійно запитала тітка Дел. Вона вже не здавалася спантеличеною чи незграбною, а я лишень уявив, як це — постійно бачити такі видіння. Я б точно відключився чи з’їхав з глузду.
— Я не можу повірити, що ви це бачите, — сказав я, дивлячись на Дел і нарешті фокусуючи погляд.
— Дар палімпсеста — це велика честь і ще більший тягар.
— Книга там, унизу, — сказав я.
— Так, але виходить, що вона належить оцій жінці, — сказала Дел, указуючи на примарну Женев’єву. — І ви двоє не дуже-то здивувалися, побачивши її.
— Ми вже її зустрічали, — зізналася Ліна.
— Що ж, тоді вона вирішила явити себе вам. Бачити мертвих — це не чародійський дар, навіть коли йдеться про природницю, і звісно, не мають такого вміння смертні. Мертвих можна побачити тільки тоді, коли вони самі захочуть себе явити.
Мені було страшно. Але не так, як на сходах Рейвенвуду чи в смертельно холодних обіймах Ридлі. Ні, це було інше відчуття. Схоже на мої сни, з яких я прокидався, певен, що втратив Ліну назавжди. То був паралізуючий жах, який наповнює тебе під пильним оком могутньої примари проклятої чародійки, коли ти вночі розкопуєш її могилу, аби вкрасти книгу з віка її труни. Про що я думав? Про що ми всі думали, йдучи сюди, копаючи могилу під повним місяцем?
«Ви намагалися виправити кривду», — почувся голос, але він належав не Ліні.
Я обернувся. Ліна була бліда. Ріс і тітка Дел дивилися на те, що залишилось від Женев’єви. Вони теж її чули. Я задивився у її мерехтливі золоті очі, а вона й далі то з’являлася, то танула в повітрі. Здавалося, вона розуміла, навіщо ми тут.
«Дістаньте її».
Я кинув на Женев’єву невпевнений погляд. Заплющивши очі, вона ледь помітно кивнула.
— Вона хоче, щоб ми забрали книгу, — сказала Ліна. Що ж, я таки не з’їхав з глузду.
— А як знати, що їй можна вірити?
Зрештою, вона була темна чародійка з такими ж золотими очима, як у Ридлі.
Ліна глянула на мене, і в її очах блиснула надія:
— Ніяк.
Залишилося тільки одне.
Копати.
Книга була точно така, як у видінні — з потрісканою чорною шкіряною палітуркою з крихітним тисненням півмісяця. Від неї віяло відчаєм, і тяжка вона була не так для рук, як для душі. Це була темна книга. Я відчув її ауру з першого дотику, ще до того, як вона встигла обпалити мені кінчики пальців. Мені здавалося: щоразу, коли я вдихав, книга крала в мене трішки повітря.
Я вистромив руку з ями, підносячи книгу над головою. Ліна забрала її, і я виліз назовні. Я волів якнайшвидше вибратися звідти, адже ні на мить не забував, що стою на труні Женев’єви.
21
Книга псалмів, 23:4 (український переклад о. Іларіона (Івана Огієнка).