Чарівні створіння

— Нам потрібно скопіювати зразки надгробних зображень. Для генеалогічних досліджень.

Що ж, останнє було правдою.

— А чому саме з Женев’євиного надгробка? — підозріло запитала Ріс.

Вона подивилася на Ліну, але та одразу відвела очі. Ліна попередила мене, що не можна дозволяти Ріс дивитися тобі в обличчя. Варто лише сивілі зазирнути тобі в очі — й вона одразу зрозуміє, брешеш ти чи ні. А брехати сивілі ще важче, ніж Аммі.

— Бо це її портрет висить у холі. Було б круто обрати саме її. У нас не так-бо багато померлих родичів, щоб перебирати. Ми ж не такі, як місцеві.

Заворожлива музика з чародійського свята затихала й віддалялась, а на зміну їй прийшов шурхіт сухого листя. Ми переступили межу Ґрінбраєра. Ми наближались. Було темно, але повний місяць світив так ясно, що нам не потрібні були ліхтарі. Я згадав, що сказала Амма Мейкону на могилі пращурів: «Півмісяць для білої магії, повня — для чорної». Ми не збиралися чаклувати, але через це я не почувався у більшій безпеці.

— Сумніваюся, що Мейкон похвалив би нас за ці нічні походеньки. Ти сказала йому, куди ми пішли? — хвилювалася тітка Дел, підтягуючи вище комір-стійку мереживної блузи.

— Я сказала, що ми йдемо гуляти. А він наказав не ходити без вас.

— Не знаю, чи я зараз у формі. Чесно кажучи, вже й захекалася, — відсапувалася тітка Дел, прибираючи волосся, що вибилося з її кривуватої Гульки.

І раптом я відчув знайомий запах.

— Ми на місці.

— Фух.

Ми пройшли уздовж потрісканої кам’яної огорожі саду, де після інциденту з вікном я знайшов заплакану Ліну. Пригнувшись перед аркою з лози, я увійшов до саду. Уночі Ґрінбраєр мав зовсім інший вигляд — це був радше не куточок, звідки так хороше дивитись на небо і хмарки, а місце, де цілком могли бути поховані прокляті чародії.

«Це тут, Ітане. Вона тут. Я відчуваю».

«Я теж».

«Як гадаєш, де могила?»

Коли ми пройшли повз плиту, під якою я знайшов медальйон, за кілька метрів од неї я побачив галявину і ще один надгробок. Надгробок з розпливчастою фігурою, що сиділа на ньому.

Я почув, як Ліна затамувала подих.

«Ітане, ти бачиш її?»

«Бачу».

Женев’єва. Вона була зіткана з туману й світла — мерехтливе видіння, що з’являлося й зникало від подиху вітру. Вона матеріалізувалася лише частково, але сумнівів не залишалося. Це була Женев’єва, жінка з картини на стіні. У неї були ті ж золоті очі й довге хвилясте руде волосся. Воно маяло на вітрі, ніби вона була просто жінкою, що сидить на лавці автобусної зупинки, а не примарою на цвинтарному надгробку. Навіть у такому стані вона була чарівною і страхітливою водночас. У мене схолола кров.

Можливо, нам здалося?

Тітка Дел остовпіла. Вона теж побачила Женев’єву, але, вочевидь, вирішила, що більше її не бачить ніхто. Можливо, вона припускала, що примара — це результат її хаотичного синхронного «перегляду» різних епох.

— Думаю, нам ліпше повернутися додому. Щось мені недобре.

Було ясно, що тітка Дел не хотіла проблем від півторасторічного привиду на цвинтарі чародіїв.