Чарівні створіння

— Повертаймося. Це огидно, — сказала Ріс, намагаючись зазирнути мені в очі.

— Не будь такою правильною, — відпекла Ліна, стаючи біля ями навколішки.

«А Ріс її бачить?»

«Не думаю. Тільки не дивися їй в очі».

«А що як Ріс прочитає з обличчя тітки Дел?»

«Вона не зможе. Ніхто не може. Тітка Дел бачить занадто багато водночас. Ніхто, крім палімпсеста, не здатен зрозуміти всю цю інформацію і знайти в ній якийсь здоровий глузд».

— Мамо, ти що, правда дозволиш їм розрити могилу?

— Заради Бога, це ж смішно. Припиняймо це казна-що й повертаймося на свято.

— Ми не можемо. Ми повинні дізнатися, чи книга там, — обернулася Ліна до тітки Дел. — Ви б могли нам це показати.

«Про що це ти?»

«Вона може показати нам те, що там, унизу. Вона здатна проектувати все, що бачить».

— Не знаю, не знаю. Мейкону б це не сподобалося, — хвилювалася тітка Дел, кусаючи губу.

— А ви гадаєте, що йому більше сподобається, якщо ми розкопаємо могилу до кінця? — заперечила Ліна.

— Добре, добре. Ітане, вилазь із тієї ями.

Я виліз із ями, обтрушуючи штани, і подивився на Женев’єву. У неї був загадковий вираз обличчя, нібито вона сама хотіла дізнатися, що там, або ж збиралася розвіяти нас по вітру.

— Усі обов’язково сідайте, у вас може закрутитись у голові. Якщо комусь стане зле, опустіть голову між колін, — тітка Дел давала настанови, немов якась неземна стюардеса. — Уперше завжди складно, — вона простягла до нас руки.

— Мамо, я повірити не можу, що ти теж береш участь у цьому експерименті!

Тітка Дел вийняла з ґульки шпильку, і волосся розсипалося по плечах:

— Не будь такою правильною, Ріс.

Незадоволено скривившись, Ріс узяла мене за руку. Я глянув на Женев’єву: вона дивилася просто на мене і тулила палець до губ, нібито закликаючи до мовчання.

Повітря навколо нас почало розчинятись, а потім ми закрутилися, як на атракціоні, де тебе прив’язують до стінки й уся ця штука обертається так швидко, що тебе мало не нудить.

…Спалах.

Одні за одними почали відчинятися двері. Двері за дверима, і знову, і знов.

Дві дівчинки в білих спідницях біжать по траві, сміючись і тримаючись за руки. У їхні коси заплетені жовті стрічки.

Відчинилися наступні двері.

Молода жінка зі шкірою кольору карамелі розвішує білизну на мотузці та щось тихо наспівує собі під ніс. Білизна гойдається на вітрі. Потім жінка повертається до просторого, білого, типово південного будинку й кличе: «Женев’єво, Євангеліно!»

І знову двері.

Молода дівчина біжить через галявину в світлі призахідного сонця. Озирається, чи ніхто не йде за нею слідом. Її руде волосся розвівається від бігу. Женев’єва. Вона квапиться в обійми високого худорлявого хлопця, схожого на мене, як дві краплі води. Він нахиляється й цілує її: «Я люблю тебе, Женев’єво. Й одного дня ми одружимося. Мені байдуже, що каже твоя родина. Ми обов’язково будемо разом». Вона м’яко торкається його губ: «Ц-с-с, тихенько. У нас мало часу».