Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Усі ми, кожен з нас, що живе на цій планеті, носимо в собі нетлінну історію життя, починаючи з найперших його днів. Вона написана в наших тканинах і в кістках, у наших функціях і органах, у наших мозкових клітинах, у нашій вдачі та й у всіх наших фізичних та психічних проявах атавізму. Колись ми були подібні до риби — і я, і ти, мій читачу, ми виповзали з моря, прокладали собі шлях на великий суходіл, що починав тверднути, переживали великі зміни й переживаємо їх тепер. Сліди моря й досі збереглися у нас так само, як і сліди змії з того часу, коли первісні змії й первісні істоти, що потім стали нами, були однакові. Колись ми літали в повітрі, жили на деревах і боялися темряви. Сліди залишились, наче витаврувані на тобі й на мені, і залишаться на наших нащадках аж до кінця наших днів на землі.

Усе те, що Паскаль осяг своїм генієм, я пережив на практиці. Я був та єдина людина, що її Паскаль споглядав своїм філософським оком. О, моя повість найправдивіша, найдивовижніша і для мене найреальніша, але я не певен, чи вистачить мені вміння передати її тобі, мій читачу, а тобі зрозуміти, коли я її оповім. Я кажу, що бачу себе єдиною людиною, про яку мовить Паскаль. Сповитий у пекельній сорочці, я лежав у каталепсичному стані і бачив себе в тисячі інших постатей, що жили тисячами життів, вони й становлять історію людини, яка з плином віків піднімалася все вище й вище.

І якими величними видаються мої спогади про ці тисячоліття! За один транс у пекельній сорочці я переживаю багато життів, сплетених в одну тисячолітню одіссею первісних людей. Господи, ще до того, як я був білочубим есіром і жив у Асгарді, і ще до того, як я був рудоволосим ваніром і жив у Ванагеймі[55], я вже мав спогади (ще й які живі!) про наше переселення, коли ми, як тирса за вітром, посувалися на південь, тікаючи від полярної криги.

Я гинув з холоду і з голоду, від поводі і від ран, я збирав ягоди на похмурих верхогір’ях світу, викопував їстівне коріння на торф’яних болотах та на луках. Гострим каменем я малював оленів і волохатих мамутів на мамутових бивнях, здобутих на ловах, і на кам’яних стінах печер, куди я ховався, коли ревіла зимова хуга. Я розбивав шпикові кістки на тих місцях, де за багато сторіч до мене стояли величні міста або мали загинути через багато сторіч після мене. Кістки своїх перехідних форм я залишав на дні ставків, серед криги і в смоляних калюжах.

Я жив за тих епох, що відомі серед учених під назвою палеолітичної, неолітичної та бронзової. Я пам’ятаю, як разом із нашими освоєними вовками ми пасли табуни оленів на північних берегах Середземномор’я, там, де тепер Франція, Італія та Іспанія. Це було ще до того, як крига почала танути й відступати до Північного полюса. Я не раз переживав урівноважувальні процеси й не раз гинув у них, тільки, мій читачу… я це пам’ятаю, а ти забув.

Я був Сином Плуга, Сином Риби і Сином Дерева. В мені живуть усі релігії від початку їхнього народження. Коли тут, у Фолсомській в’язниці, священик править щонеділі в церкві за теперішнім звичаєм, я знаю, що він, цей священик, ще зберіг у собі віру в Плуг, Рибу й Дерево, зберіг культ Астарти[56] й Ночі.