Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— А де ж інші? — спитав я.
— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію. Але це не страшно, — він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходімо, ходімо до будинку.
На порозі нас зустрів молодий, з енергійним, різко окресленим обличчям хлопець. Це був Стенуа. Він міцно потис мені руку і сказав:
— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити.
Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:
— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.
— Вам уже казали про нашого хворого? Його не можна чіпати, доки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.
— Виходить…
— Не раніше як завтра вранці. А може… — Голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може, нам доведеться лишити його тіло тут…
Мене зовсім не лякала думка, що нам треба затриматися тут до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалася більш як доба. За цей час я міг би кілька разів пролетіти звідси до озера Мічіган. Але хто знає, які несподіванки можуть трапитися?
— Усе-таки краще було б вилетіти якнайшвидше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже суворі інструкції. Зараз я поговорю з Комітетом порятунку Землі.
Жанна Пелюзьє пішла зі мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на островах Фалкленд щось із два місяці і закінчила свою роботу тільки два дні тому. Професора Пелюзьє не лякають майбутні події. Він турбується тільки про те, щоб довезти в безпечне місце зібрані матеріали.
Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.
“Прибув на острови Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ніж уранці 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжко хворий”.
“Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той самий. Ще раз підкреслюємо, до екватора можете сподіватися допомоги тільки в Буенос-Айресі”.
Перепросивши професора, я ліг спати: пілот ракетоплана має бути здоровий і бадьорий. Вилетіти ми поклали вдосвіта.
Близько дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:
— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.
…Багряне сонце тільки-но показало край свого диска з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту і помчав на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.
Зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка покажчика швидкості метнулася ліворуч і замість звичайних шести тисяч кілометрів показала… тільки двісті! Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:
— Що трапилось?
Під нами клекотіли морські хвилі. А ракетний апарат чомусь давав перебої. Я ввімкнув гелікоптерні гвинти. Ракетоплан завис у повітрі, ледве посуваючись уперед.
Ще кілька спалахів — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Її порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував на собі запитливі погляди пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:
— Щось зіпсувалося в ракетному апараті. Зараз я з’ясую. Не хвилюйтесь, усе буде гаразд.
Так я сказав, але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало полому. Ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі мої зусилля були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі були справні. Якби я не знав, вилітаючи з островів Фалкленд, що на С-218 лишався запас енергії не менше як на 60 000 кілометрів, то подумав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…
Я згадав про долю свого товариша, пілота Грюнштейна — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. Грюнштейн, що летів з швидкістю 4000 кілометрів за годину, випадково зіткнувся з великим птахом — південноамериканським кондором. Важке тіло птаха розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем упав униз, в океан. Так загинув мій товариш…
Я кинувся у хвостову частину ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті покажчика місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись за 0.