Вогнем i мечем. Том другий

Наступного дня стало вже трохи краще, хоч дощ іще накрапав. Лише близько п’ятої південний вітер розігнав хмари, небо над табором заголубіло, а над Старим Збаражем заясніла розкішна семибарвна веселка, одним краєм сягаючи за Старий Збараж, а другим ніби висмоктуючи вологу із Чорного Лісу, і довго сяяла й мінилася на тлі втікачок-хмар.

І тоді піднеслися духом усі серця. Рицарі повернулися до табору й піднялися на слизькі вали, аби помилуватися виглядом веселки. Відразу ж почали точитися жваві розмови, висловлювалися здогади, що цей добрий знак віщує, як раптом пан Володийовський, стоячи укупі з іншими над самісіньким ровом, притулив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

— Військо з-під веселки виходить! Військо!

Усе заворушилося, ніби вітер розгойдав масу людей, а потім ураз зчинився гамір. Слова «Військо йде!» стрілою полинули із кінця в кінець над валами. Жовніри почали тіснитися, штовхатися, збиватися докупи. Гамір то посилювався, то вщухав, усі долоні потяглися до очей, усі очі з напруженням дивилися у далечінь, серця в грудях закалатали — усі, затамувавши дух, невідривно дивилися в один бік, перебуваючи між невпевненістю і надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замріло і поволі стало набирати чітких обрисів, і випірнало з далини, і дедалі ближчало, і дедалі краще виднілося — і ось, нарешті, можна було розрізнити стяги, прапорці, бунчуки, а згодом ліс прапорців — очі не давали вже сумніватися: це було військо!

— Ієремія! Ієремія! Ієремія!

Найстарших жовнірів просто охопило шаленство. Одні кинулися з валів, перебрели рів і по затопленій водою рівнині помчали назустріч полкам, що наближалися; другі побігли до коней; треті сміялися, четверті плакали, п’яті складали молитовно руки або простягали їх до неба, волаючи: «Іде наш батько, наш спаситель, наш вождь!» Могло здатися, що облогу вже знято, Хмельницького розбито і звитягу одержано.