Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Якщо документальна згадка про першу появу князя Костянтина у великокнязівському дворі датується 1486 роком, то це, скоріше за все, свідчить, що йому на той час виповнилося тільки 16-18 літ. Значить, він народився десь у 1468–1470 роках. А звідціля виходить, що батько Іван Васильович помер чи загинув приблизно в 1468–1472 роках. Цим припущенням одразу з’ясовується кілька моментів, серед них: народження в Івана Васильовича сина Костянтина та фіксація першої звістки про його військові здібності.
Автор не знає, хто з істориків перший зафіксував рік смерті князя Івана Васильовича: чи то «1465», чи то «після 1466 року». Обидві дати хибні, хоча друга належить до когорти «зручних». Невідомо також, хто перший із польських та російських істориків вказав рік народження князя Костянтина Івановича — «1460». Треба писати — 1470. Такий рік засвідчує наше дослідження. Зрозуміло: польська та російська історіографії доклали багато зусиль, щоби перебрехати все що могли про князів Галицьких-Острозьких. Дивуватися не слід.
Коли звернемося до родовідних таблиць князів Острозьких, то починаючи із князя Федора Даниловича, всі вони посідали керівні посади у державній структурі Великого Литовсько-Руського князівства. Винятком є сини Василя Красного (Гедігольда) — Іван Васильович та Юрій Васильович, які сиділи у своїх вотчинах: Острозі та Ізяславі й розбудовували князівства.
Саме на ті роки (1440–1470-ті) припадає «… покой… межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою…» Як пам’ятаємо, руські (українські) князі Галицькі (Острозькі) Федір Данилович і Василь Федорович після довгого протистояння (1430–1440 роки) з католиками Польщі та Литви самоусунулися від державних посад: один подався до монастиря, другий — до розбудови свого князівства. Слід думати, що в цьому неординарному бунті всі руські (українські) князі трималися спільної мети. Свідченням того був привілей від 2 травня 1447 року для правлячої еліти Великого Литовсько-Руського князівства.
«Этот документ содержал 14 статей. Одной из важнейших среди них была та, которая гарантировала, что отныне земли и государственные должности в… (Великому Литовсько-Руському князівстві. — В.Б.) будут получать только (его) уроженцы. Таким образом, этот привилей надолго закрыл польской шляхте пути для проникновения в Великое княжество» [173, с. 133].
Тобто, князь Василь Красний та його руські (українські) й литовські соратники, хоча б таким чином, зуміли досягти якихось компромісних поступок зі сторони польського короля.
За свідченням істориків: «В годы правления Казимира IV поляки вели три большие войны, в которых Великое княжество Литовское не участвовало» [173, с. 133].
Ось чому саме в ту пору українських князів майже не бачимо на державних посадах Великого Литовсько-Руського князівства. Особливо із роду Галицьких-Острозьких. В ті роки (1450–1480) вони переважно відточували свою державницьку майстерність в розбудові особистих князівств (Іван Острозький) та воєнному захисті власних земель від татарських набігів.
Скоріше за все, під час одного з таких нападів загинув князь Іван Васильович. Тому польсько-литовській правлячій еліті, як і українській, після татарського удару по Києву (1482 року) та, особливо, — після загарбання Османською імперією українських причорноморських земель у 1484-му, стало зрозуміло, що саме русичі (українці) мають очолити те страшне протистояння Османам, Криму та Москві.
Таке сталося у 1497 році, коди «Гетман Литвы Петр Янович Белой, на смертном одре, прямо указал (королю) на своего приемника Константина (Ивановича) Острожского» [174, том (Об.-Оч.), с. 458].
Цей факт не заперечують сучасні українські історики. «Так восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства… (Литовсько-Руського. — В.Б.) і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках» [65, с. 70].
Хоча, звичайно, як завжди, українські історики дещо замовчують про свого великого предка. Він ще й був Луцьким старостою та маршалком Волинської землі, Віленським (Вільно) каштеляном і Троцьким воєводою. Я вже не кажу про те, що після смерті в 1501 році Яна Ольбрехта Великий князь Литовсько-Руського князівства Олександр Казимирович одночасно став і польським королем. Тому й зрозуміло, що руський князь Костянтин Іванович, практично, став правителем Великого князівства. Через це «… король польський, він же князь великий литовський надав… (Костянтинові Острозькому. — В.Б.) право ставити печатку з червоного воску на своїх грамотах. Як особі монаршій» [152, с. 99].