Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
10. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… С 1252 — «стольный» город удельного Брянского княжества. (До Москви перед тим не мав жодного стосунку. — В.Б.). В 1356 был захвачен литов(ским) кн(язем) Ольгердом и находился под властью Литвы и Польши. В 1500 войско Ивана III овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск(овского) гос(ударства)» [25, т. 4, с. 78].
11. «Мещовск (Мещерск. — В.Б.), город, центр Мещовского р-на Калужской обл. РСФСР… В 1503 присоединён к Моск(овскому) государству)» [25, т. 16, с. 206].
12. «Торопец, город, центр Торопецкого р-на Калининской обл. РСФСР… С 1503 в Моск(овском) гос(ударст)ве» [25, т. 26, с. 113].
13. «Волоколамск, город, центр Волоколамского р-на Московской обл. РСФСР…
В 1513 В(олоколамск) присоединен к Московскому княжеству». [25, т. 5, с. 326].
Війни 1484–1514 років між Московським та Великим Литовсько-Руським князівствами були війнами за переділ володінь, згідно із вказівками Османської Порти та Кримського ханства. Немає нічого дивного, що в усіх тих протистояннях Литовсько-Руському князівству довелося відступати. Москва на той час перебирала до своїх рук давні золотоординські володіння згідно із ярликами кримського хана Менглі-Гірея, під захистом кримськотатарських та турецьких військ. Пізніші ярлики кримських ханів до московських князів є тому свідченням.
Що цікаво: коментуючи ті ярлики та наводячи з них невеликі витяги, московити ніколи й ніде не публікували повні тексти листів кримських ханів та відповіді на них московських князів. Хоча, зрозуміло, що ті документи досі зберігаються в московських таємних архівах.
Кримські ж оригінали того листування були свідомо знищені московитами під час так званих «безглуздих московських воєн» із Кримським ханством 1736–1739 років. Послухаємо, що чинили московити в Криму:
«Татары бежали из Бахчисарая. Город почти полностью выгорел. По одним сведеньям, его подожгли солдаты Миниха, по другим — сами татары. Во всяком случае, красивейший ханский дворец точно сожгли русские» [176, с. 101].
А ось якою ціною все те досягалося:
«7 июля 1736 г. русская армия … (вернулася. — В.Б.) к Перекопу. Но там ей делать было нечего… Основная часть войск двинулась на Украину… По приходе войск на Украину Миних (фельдмаршал. — В.Б.) сделал им смотр. Выяснилось, что в походе была потеряна половина личного состава… около 30 тысяч человек» [176, с. 102].
І такий похід, що призвів до спалення та руйнації кримсько-татарських міст, був не один.
Не будемо аналізувати цю тему, ми їй присвятили належне місце у книзі «Країна Моксель, або Московія».
Московити настільки бояться оригінальних матеріалів давнього Кримського ханства, що коли наприкінці XIX століття професор Смирнов розкопав у Бахчисараї давні так звані «Архіви Бахчисарая», то вони негайно були вилучені й засекречені, перебуваючи до цього часу під грифом «таємно». Послухаємо російського академіка В.В. Бартольда: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані… Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [177, с. 369].
Автор 1978 року спробував ознайомитися з «Архівами Бахчисарая», та замість них мав зустріч із в’їдливим, дурнуватим кагебістом, який настирливо допитувався, звідки я знаю про існування тих архівів.
Та повернімося до князя Костянтина. Отож, у 1485–1486 роках Московія, згідно із ярликом кримського хана, приєднала до своїх володінь Велике Тверське князівство. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович у тому протистоянні брати участі не міг. Протистояння не було.
Рішення про приєднання схвалили старійшини татарських родів ширинів, баринів, аргинів, кипчаків (та інших династій) Кримського, Казанського і Касимського царств, а ті ж татарські (православні) роди Тверського та Московського князівств більшістю підтримали згадане рішення. Ось як подав ті далекі події білоруський історик А.Е. Тáрас:
«В ночь на 12 сентября князь (Тверський. — В.Б.) Михаил с семьей и верными боярами бежал в Литву… Казимир IV своевременно не помог Твери войсками, хотя договоры и 1449 и 1484 гг. прямо это предусматривали…
Несомненно, в данном вопросе Казимир проявил политическую близорукость. Устранив самого сильного конкурента среди русских княжеств, к тому же служившего буфером между Москвой и Литвой, Иван III очень скоро предъявил территориальные претензии уже к самому ВКЛ» [173, с. 154].