Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Отож, у 1482–1484 роках до Великого Литовсько-Руського князівства входили землі від Волині — на заході до Можайська і Кашири (включно) — на сході, та від Великих Лук, Ржеви, Торжка (включно) — на півночі до Поділля та Сіверщини (включно) — на півдні.
Подобається нам чи ні, але про те свідчать давні історичні документи.
І тут московський князь Іван III (Тимофій, Якуб) черговий раз учинив донос османському султанові, пояснюючи ситуацію спалення Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм. Мовляв, самі спалюємо, а потім наші ж, татарські люди, й відбудовують. Він мав на увазі людей та князів від Кашири та Можайська до Стародуба та Ржеви, які з часів хана Батия були залишені на тих землях оберігати кордони Золотої Орди. Переважна більшість згаданих осіб прийняли православну віру і були передані Великому Литовському князю Ольгерду у 80-ті роки XIV століття, про що свідчить ярлик хана Тохтамиша 1392 року. Тому московський князь Іван III запропонував усі ті землі, разом із Тверським князівством, яке підтримувало Велике Литовсько-Руське князівство, передати до складу Московії, аби залучити і їх до війни з Європою. Звичайно, кримський хан Менглі-Гірей не бажав посилення Москви, тому виступав проти таких пропозицій. Одначе під тиском султанів-Османів змушений був передати впродовж 1485–1515 років усе, що московити побажали. І саме на ту пору, віддячуючи османській Туреччині, Московія розпочала довгу війну з Великим Литовсько-Руським князівством та Польщею, яка з перервами тривала до 1686 року. Ми про те писали у другій книзі — «Москва Ординська».
Цікаво зазначити: ще в ті далекі часи європейська передова думка дії троїстого союзу — Туреччини, Московії та Криму — прирівнювала до апокаліпсису. У 1497–1498 роках німецький художник Дюрер Альбрехт (1471–1528) вирізав картину з дерева «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис», де уособив одного з них із кримським татарином, а другого — з московитом. Сучасні українські історики, наводячи у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» картину А. Дюрера, на 307 сторінці зробили ось такий підпис: «А. Дюрер. Чотири вершники Апокаліпсису. 1497–1498 рр. Крайній праворуч тримає татарський лук, уявнюючи сприйняття татар тодішньою суспільною свідомістю» [44, с. 307].
Зауважимо: воїн-сусід (зліва від татарина) уособлює своїм мечем та своїм одягом московського воїна кінця XV — початку XVI століть. Хоча, звичайно, історики про те воліють мовчати.
Таку правду розповіла картина А. Дюрера «Чотири вершники» із циклу «Апокаліпсис» 1497–1498 рр. В часи цього страшного протистояння Москві та Кримському ханству довелося жити і працювати українському князю Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому).
«Коли заходить мова про гучні… титули й пошанування… за державний розум та полководницькі таланти, перед якими схилялися і сучасники, і нащадки, не можна не згадати Костянтина Івановича Острозького, представника славетного княжого роду, членів якого оповивав ореол «некоронованих королів Русі» з кінця XIV до середини XVII ст. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від Волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких…
Василь Федорович Острозький (Василь Красний)… фундатор славетного Дерманського монастиря на Волині, будівничий Острозького замку, помер близько 1450 р. Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.
У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бєльського, було двоє синів. Старший Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі,.. помер бездітним 1501 р. Відтак родова спадщина сконцентрувалася в руках молодшого сина Костянтина, народженого близько 1460 р.» [65, с. 68–69].
До попередньої додамо ще одну коротку цитату, щоби, аналізуючи їх, зробити цікаві висновки та припущення. Послухаємо:
«Документальні згадки про молодого княжича сягають 1486 р., коли в супроводі старшого брата він з’явився на столичному великокняжому дворі у Вільні. Під 1492 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна» [65, с. 69].