Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
«Все то — біда, — міркує собі Іван. — Чоловік всяко глядає від неї рятунок, айбо того рятунку нема. У Довгому, в Кушниці, в Лисичеві рубають хащі, дерево вивозять у Чехію. А звідти сюди знову гуркочуть порожні вагони. Роботиці нема людям, як і раніше. Чеські пани думають про своє: якби скорше повідкривати школи для своїх дітей. Ой, майже, не до школи буде, коли пахне порохом. Хіба на наших людей треба кулі?Та вони скоро самі з голоду повимирають. Гей, якби чоловік був багатий та всім би допоміг!.. Айбо сам не буду мати стілько. Бо їх дуже много, отих нещасних…».
До хижі зайшов Петро Ігнатків — Іванів побратим, сусід. Продовгувате лице порите в нього глибокими борозенками. А очі, здавалося, тільки-но вмилися сльозами і були чисті-чисті, як гірська вода в жолобках. Що в тих очах? Смуток чи радість? Яка там радість може ховатися в тих очах, що бачили на своєму віку стільки бід? В шостому бився з австрійськими жандармами. В чотирнадцятому, як забрали на війну, хотів перебігти через фронт у Росію. Та схопили. Заперли в темницю. Перечився потому з чеськими екзекуторами — забрали на нотарський уряд, потовкли, як хотіли. Ще й корівчину потягли з хліва. Та не здавався…
— Но, та як, молодята, живете? — нарешті запитав та присів. І лише тепер Іван побачив, що ліве око в нього менше за праве.
— Живемо, як і всі.
— Наш попик дуже тебе розхвалив у ту неділю.
— Не чув. У Рахові був.
— Файного фішкароша маєш, гута[110] би ’го вбила! — махнув рукою, ніби поставив точку на тій бесіді. — Знаєш, чого до тебе завернув?
— Кажи та буду знати.
— Восени будемо мати вибори старости.
— То я вже знаю.
— За кого ти думаєш листину метати?[111]
— За кого? За тебе!
— Може, мене і не будуть вибирати.
— Но, та за того, котрий буде стояти за людьми.
— Нам, Іване, треба твою поміч.
Сила поміркував, а потому відповів:
— Тисячу корун можу дати.
— Нам тисячку не треба. У тебе є дорожче за гроші. Тебе люди люблять. Ти маєш велику силу. Про тебе вже говорять тисячі. На твої виступи йдуть усі.
— Ти діло кажи, а не мене величай! — буркнув Іван.
— Нам би треба, аби ти висміяв чеського сенатора чи урядовця. То треба зробити дуже мудро, аби на себе біду не накликати. Берися та вигадай щось. І Ружена тобі допоможе. Правда, паніко?
— Лише не зможу з ним виступати, — відповіла. — Маленького Силу чекаємо…
— І то добре! — осміхнувся Петро. — Ще один земледілець буде…
Циркусант
Над Верховиною насувалися чорні тяжкі хмари. Вони тисли на груди гір, і повітря, здавалося, ставало густішим, гіркуватим. По селу скаржилися дзвони: «Чому, чому так много маємо роботи?».
По правді найбільше роботи мали сільські дзвонарі та гробарі. Людей забирала на той світ гертика-пропасниця, тифус[112] та інші болячки. А в гори підкрадалася босонога, обідрана, як жебрачка, голодна весна. Навіть горобці, і ті ще більше зажурилися попід стріхами. Синички процвірінькають десь «літо-літо» та й ховаються з людських очей. Лише проліски пробивали землю своїми синіми багнетами, аби черкнутися до сонця. Їх ніхто не збирав: хворота поприв’язувала дітей до теплих печей і не відпускала на полянки.
Весниці дні пленталися, як голодний на гору. Люди рвали жаливу попід живоплотами, варили та їли. Мололи тенгерицю разом з гичкою та пекли з отої муки богачі-коржі. Лушпиння з квасолі вже переварене та поїдене. Голодні чекали на лісові ягоди. Айбо вони ще і не цвіли.
І верховинці беруть на худі плечі тайстрини-торби та спускаються з гір на Затисянську долину, в багатші села на зарібки. Порожніють хижки в Імстичеві, Великому Раківці, в Довгому, в Кушниці… Селяни ідуть глядатися в Чехію, в Мадьярщину, в Бельгію, у Францію, а звідти перебираються на той бік океану — а Америку, в Аргентину, в Бразилію, в Канаду… Куди тільки не вела верховинця ота порожня торба!
А тим часом німці чистили до лиску свої чоботи, марширували, гострили багнети, змащували гармати, ладнали танки і цілилися на Схід. І селяни почали ще більше журитися за свою долю.
— Чули-сьте, куме, ляпонці! Монголія з Росією заодно. Ану, станьте коло Силового Івана, та ци хтось покладе на вас перст? Ото, куме, й у світі так. Слабша держава мусить стояти за плечима сильнішої…
— Гей, кумцю, ото правду маєте. Айбо мене жура пече не за то-то. Аби лише войни не було. Бо доста ми було, гадаю, у Першу світову. А отой Гаджега, що в чеському уряді староста, не наш чоловік?
— Не Гаджега, куме, а Гожа. Ото такий наський, як Гітлер.