Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
— І все-таки гадаю, що це перемога! — промовив Більбо, обмацуючи голову, що все ще нила. — Та й сумна це, виявляється, штука.
Раптом він помітив чоловіка, котрий підіймався схилом, прямуючи в його бік.
— Агов! — покликав він тремтячим голосом. — Агов! Що нового?
— Що то за голос лунає серед каміння? — здивувався чоловік, сповільнивши крок і роззираючись довкола, неподалік від того місця, де сидів Більбо.
І тут Більбо згадав про перстень! «Світку мій! — подумав він. — Ця невидимість, урешті, має й свій зворотний бік. Якби не перстень, я, певно, провів би ніч у теплій і зручній постелі!»
— Це я, Більбо Торбин, супутник Торіна! — закричав він, квапливо стягаючи перстень.
— Добре, що я тебе знайшов! — сказав чоловік, підходячи ближче. — Без тебе ніяк не обійтись, і ми довго тебе шукали. Тебе зарахували б до загиблих (а їх у нас багато), якби не Ґандальф-чарівник: він сказав, що востаннє чув твій голос тут. Мене послали сюди пошукати тебе наостанок. Ти серйозно поранений?
— Здається, лише препаскудно цюкнуло по голові, — відповів Більбо. — Добре, що на мені шолом, та й череп у мене міцний. Але я все одно почуваюся кволим, і ноги — наче з вати.
— Я знесу тебе в долину, до табору, — відказав чоловік і легко підхопив гобіта на руки.
Чоловік ішов швидко й упевнено. Невдовзі він уже поставив Більбо на землю перед наметом, — а при вході стояв сам Ґандальф — із рукою на перев’язі. Навіть чарівник не уникнув поранення, та й на ціле військо було лише кілька неушкоджених.
Побачивши Більбо, Ґандальф дуже зрадів.
— Торбин! — вигукнув він. — Очам не вірю! Усе-таки живий — який же я радий! Я вже почав був побоюватися, що фортуна зрадить навіть тебе! Жахлива вийшла історія і мало не закінчилася фатально. Але про новини — потім. Ходімо! — раптом посерйознішав він. — На тебе чекають.
І він повів гобіта до намету.
— Гей, Торіне! — покликав чарівник, увійшовши. — Я його привів.
Там і справді лежав Торін Дубощит, увесь зранений, а його потрощені обладунки та пощерблена сокира валялися на підлозі. Він підвів очі на Більбо, коли той підійшов до його ложа.
— Прощавай, добрий злодію, — промовив ґном. — Я відходжу до чертогів чекання, де возсідатиму поруч зі своїми пращурами, аж доки оновиться світ. Оскільки я залишаю тепер усе золото і срібло, йдучи туди, де воно мало цінується, то бажав би попрощатися з тобою по-дружньому і забрати назад лихі слова, сказані при брамі, та загладити свої вчинки.
Більбо, зажурений, припав на одне коліно.
— Прощавайте, Королю під Горою! — відказав він. — Гірка це пригода, якщо вона має скінчитись отак, — і навіть ціла гора золота не може підсолодити цієї гіркоти. Але я радий, що ділив із вами небезпеки, — це більше, ніж заслуговує будь-хто з Торбинів.
— О, ні! — заперечив Торін. — У тобі більше доброго, ніж ти думаєш, о дитя лагідного Заходу! Трохи хоробрості, трохи мудрості, сполучених у гармонії. Якби серед нас було більше тих, хто вище за золото цінував би смачну їжу, веселу учту і гарну пісню, світ став би веселішим. Але, сумний він чи веселий, зараз я мушу його залишити. Прощавай!
І Більбо, повернувшись, пішов собі геть, сів сам-один, загорнувшись у ковдру, й — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, аж доки очі в нього почервоніли, а голос захрип. У маленького Більбо була добра душа. Далебі, минуло чимало часу, перш ніж він знову набрався духу, щоб пожартувати. «Це особлива ласка, — сказав він нарешті сам до себе, — що я очуняв саме тоді, не пізніше. Мені б хотілося, щоб Торін лишився живий, але я радий, що ми попрощалися по-доброму. Ти дурень, Більбо Торбине, — цією оборудкою з каменем ти наробив великої плутанини, та ще й, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, розпочалася битва, — втім, гадаю, тебе ледве чи можна в цьому звинувачувати».
Про все, що трапилося після того, як його оглушили, Більбо довідався пізніше, — але це радше засмутило його, ніж потішило, і тепер на нього навалилася втома від усіх пригод. Йому аж свербіло якомога швидше податися додому. Однак із цим доводилося трохи зачекати, тож тим часом я розповім про деякі з останніх подій. Орли давно підозрювали, що ґобліни стягають війська, — їхні маневри в горах годі було цілком приховати від пильних орлячих очей. Тож орли теж почали збиратись у велику зграю під проводом Повелителя орлів Імлистих Гір — і нарешті, здаля вчувши битву, прилаштувалися до урагану й наспіли саме вчасно. Це вони витіснили ґоблінів зі схилів Самотньої Гори, скидаючи їх у прірви чи женучи їх (спантеличені ґобліни шалено репетували) донизу — на їхніх ворогів. Невдовзі орли звільнили всю Гору, й ельфи та люди по обидва боки долини нарешті змогли прийти на допомогу тим, хто бився внизу.