Людина біжить над прірвою

А офіцер і салдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь «велику рибу», саме виходячи з тих міркувань, що та «риба» говорила по-українському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають... Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинив ще раз Максима й запитав:

— Чи не якимсь начальником поліції був?! Га?!

— Я, брат, більшим начальником був, — відповів глумливо Максим. — Я орденоносцем був! У Сталіна.

— Гм... Блюхер он теж орденоносцем був у Сталіна, — буркнув офіцер. — А от — як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.

І вони його вели крізь туман, десь туди, де знаходилось оте «там». Та дедалі офіцер і салдат усе більше нерву вали ся. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але їхній бранець не міг Видно було й їм, що не міг. І офіцер несамовитів, кипів, кусав губи, озираючись тривожно назад і по боках, дослухаючись у тумані. Максим бачив, що його охоронники проймалися все більше злістю, і думав:

«От набридне їм вести такий «трофей», і вони візьмуть та й пристрелять. І все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, то ще й похвалить...»

І ця ймовірність ставала все більш реальною. Та ось ліворуч у тумані з’явилась хата й двір і ще хата й двір.

— Стой! — скомандував офіцер.

Стали. Офіцер із салдатом підійшли до двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися на пальці, заглядаючи через паркан та роздивляючись, що там було в дворі. Потім салдат зайшов у двір, а офіцер командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи... Максим зробив мляво крок уперед... Як добре, що він босий! Не чути ні тупання, ні човгання. Ще один крок... Ще один... Озирнувся — за туманом нічого не видно. Тоді він, скільки духу, чкурнув ліворуч! У чийсь двір! У садок... І канув у тумані, як шаг у воді.

«Ідіть собі, хлопці, самі з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Ні, ні!»

Намагаючись не збитися, Максим садками піднявся нагору й пірнув знову в той ліс, де його двічі вже спіткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований ліс. Але він, Максим, однак не мав на вибір нічого ліпшого. Та й не вірив він ні в які «чари», ні в яку містику.

І знову почувся той гомін, що його він уже чув раніше попереду, — десь там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомін? І де саме він? Добре, він піде на той гомін.

Посуваючись від дерева до дерева, Максим ішов на той гомін, ішов на південь, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з відкритими очима, раз її уже не можна було обминути.

А як гомін був уже зовсім близько, Максим ліг на черево й поповз ще трохи. Атоді влігся під кущами й так лежав на снігу—під рясними й низькими кущами глоду, напружуючи зір. Але за туманом нічого не бачив. Та зате добре чув. Слух його, натренований, як у дикої істоти, й напружений до останнього ступеня, чітко вже розрізняв у тому звуковому хаосі окремі звуки. Виразно чув людський кашель і шмаркання, хропіння й фуркання коней, скрип полозків, матюки на різні голоси, окремі слова команди і навіть слова розмови. То були військові, якась частина, чи що. Вони не рухалися, а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?