Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
«Вставай!!.»
Той, що на ногах, несамовито бив лежачого.
Напруживши всі сили, Максим шарпнувся й помалу звівся на ноги. Так, як часом зводиться впалий кінь, шарпнувшись рештками конячої снаги. Звівся на ноги й став на них, похитуючись. Роздвоєне його єство помалу почало входити в єдині береги...
В лісі вже темніло. Сонце давно вже зайшло. Навколо стояла тиша. В цілому світі стояла тиша. Лише десь чутне було якісь підозрілі звуки, — ніби хтось, ідучи, клацав погано підкованими чобітьми, на яких поодставали підкови. Але звідкіля ті звуки походили — годі було розібрати.
Голова Максимова наморочилася, його нудило.
«Аванті!» — проказав хтось у нім тихо, жалібно, зі сльозами, але вперто, затято.
Постоявши ще трохи, Максим нарешті прийшов остаточно до пам’яти й відчув, що він смертельно перемерз та що він зовсім мокрий. Його трясла пропасниця, аж зуб не потрапляв на зуб.
Тоді він надлюдським напруженням волі вирвав, витяг ноги зі снігу (дерев’яні, чужі, зовсім-зовсім чужі ноги) і пішов. Він ішов — гойдався на місці, м’яв сніг, тиняючись. І, либонь, схлипував від болючого корчу, що хапав за горло. Так... Найліпше б отак заплакати гірко-гірко й безнадійно і лягти б клубочком у сніг, отак плачучи... Але кому те потрібне?..
І він ішов...
Раптом по ньому пробігла гаряча хвиля, — він почув голоси! Тіло затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало по тілу кров, аж у пальці заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звідкіля вони? Чи то, може, омана?..
Зупинившись, Максим прислухався, як вовк, аж у вухах дзвеніло від напруження. Але ніде ніяких голосів не буде чути. Він напружував зір, вдивляючись у морок, у легіони дерев, що обступили його з усіх боків. Вони, здавалося, всі помаленьку й нечутно ворушились, тільки один Максим серед них стояв нерухомо, мов пень. Зосередивши всю свою волю, Максим нарешті почав розбиратися в ситуації. Навколо була вже зовсім не вечорова сутінь, а ніч — місячна, холодна ніч. На небі, якраз на тім самім місці, де було недавно сонце, тепер стояв місяць уповні. До болю яскравий, він дивився в саму Максимову душу. А на ньому, на тому місяці, як на сліпучому екрані, виразно виступала розшифрована ще з дитинства таємниця його сірої плями — «Каїн підіймає брата Авеля на вилах». Так виразно, як ще Максим ніколи не бачив...
Навколо — тиша. Бій, далебі, давно вщух, бо ніде ніяких звуків, — ані пострілів, ані людського голосу. Аж дивно. Ніби нагло все вимерло. Чи, може, вже десь там усі один одного побили в велетенськім побоєвищі й тепер лежать трупом на тім полі, навколо того міста Грайворона? І під місячним сяйвом біліють їхні одірвані голови — не на мечах, а на автоматах, пістолях і гранатах. Лежать... А над ними Каїн підіймає брата Авеля на вилах. Як прапор, як девіз, як емблему!..
Тиша. Тиша була справді безмежна. Лиш десь далеко-далеко, ніби щось вистукуючи за абеткою Морзе, ледве чутно лопотів автомат:
— Та!.. Та-та-та!.. Та!
Максим слухав пильно. Було таке враження, ніби десь там хтось лишився один на цілий світ і, вже конаючи, ще продовжував битися. Бився до останку. Сам-один... Але проти кого? Ніхто ж йому не відповідав. А може, то він обстрілював з відчаю того Каїна на місяці, що наштрикнув на вила брата свого Авеля?.. «Без сумніву — фронт перекотився, перейшов Десь далі». Зробивши цей висновок, Максим рушив уперед. Туди, де той хтось один далеко-далеко стріляв із автомата, стоячи Максимові на дорозі. Саме туди Максимові треба було йти.
Максим керувався не компасом і не мапою. Він мав те шосте чуття, що властиве не так людям, як тваринам, і що він його витренував у собі в час ув’язнення в Сибіру. Піднявши лице вгору, він подивився в ніч, послухав — і точно визначив, де його дім. «Там». Далеко, за сотню з гаком кілометрів, але «там». І пішов навпростець, рівно, мовби по струні, протягнутій від самого серця до того дому, туди, до сина. Ось так він і вирішив іти, навпростець, обминаючи села й міста, перетинаючи шляхи впоперек і навскіс.
Тіні від дерев пописали сніг чорним мереживом, і в ньому рухалась Максимова тінь, мов риба в ятерині.
Та не багато Максим зробив кроків. Те підозріле клацання, що він його чув раніше, зринуло несподівано просто перед ним, і Максим став. Причаївся біля дерева. Придивився... Господи! Так от звідки чулися ті підозрілі звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась обережно ціла череда тіней. І щось зрідка клацало. То клацали рушниці, що ними тіні підпиралися, як паліччям. Поставлена на кригу чи на щось тверде кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.
А тіні йшли і йшли. Це йшли стежкою один за одним якісь вояки. Йшли мовчки. Лише зрідка чувся стогін. То де-не-де несли ранених на ношах, теж, очевидно, зроблених із рушниць. Часом зринала приглушена лайка. Максим стояв довго й чекав. Нарешті тіні перейшли. Стало знову тихо. Тоді Максим швидко рушив і, перетявши широко протоптану стежку, пірнув у гущавину. Тепер уже, мабуть, шлях йому вільний, — думав він.