Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
— Чому засунула двері (трах-бабах-бах)?!. — спитав хтось у темряві люто й навмання, звертаючись уже з соломи до уявної господині, що теоретично мусила б десь у цій хаті існувати.
Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалібно захлипало.
— Брось... — сказав хтось із салдатів меланхолійно й уже крізь сон.
Той, що питав, сплюнув люто, проте навіть не договорив матюка — захріп, засинаючи.
І всі, хто тільки був тут на соломі, поснули відразу ж, мовби побиті.
І Максим серед них.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
«Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Ніцше, Шопенга-вер, Маркс, Малатеста, Спіноза, Конфудій, Магомет і інші, й інші — всі добрі й злі генії?!.
Все, що вони сказали всі гуртом, не має ніякого значення!..»
Могутній струс гойднув Максимом і змусив його не проснутись, ні, — змусив зринути з гарячки й опритомніти. Навколо було чорно й одночасно сизо. Ще дзвеніли, впавши на землю, видавлені повітрям шиби. В хаті на соломі було тихо — всі вже позникали й не було нікого. Лише в кутку на полу щось хлипало. На соломі ж лежав тільки він, розпластавшись. Руки йому було неначе прибито до землі, а хтось усередині в ньому говорив меланхолійно, гірко, поміж словами відзначаючи автоматично, що десь там у темряві впала тяжка-претяжка бомба і ще йшли, рокотали по землі луни.
«...Так... Усе, що вони сказали, не має ніякого, ніякісінького значення, бо не може — ні, не може... врятувати... людину!»
Руки й ноги Максимові — ніби хто прикрутив шрубами — ні звести, ні ворухнути, а голова — ніби налита свинцем. Він її звів трохи. У видавлене вікно видне було, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували безугавно й беззвучно ракети, роблячи тоненькі вогненні параболи в усіх напрямках, одна одну перетинаючи, перехрещуючись. Мовби беззвучний вогненний водограй. Так, ніби десь там відбувалася велетенська урочистість із тисячами бенгальських вогнів.
Максим подивився й поклав тяжку голову назад. І лежав у забутті. Дрімав. Серед тиші чути було, як шелестіла солома, ворушилася. Сама ворушилася, неначе жива. Максим знав чого. Тож-бо ворушилися «вони» — супутники страждання й смерти, реальні й незчислимі! Супутники «найпередовішої» з філософських і соціяльних систем! Воші. Вони рухали ту солому, заволодівши нею, як переможці.
«Кант, Шопенгавер, Маркс-, Сократ, Руссо, Ленін...» Безглуздий калейдоскоп імен крутився в сизій темряві і шелестів, як солома, і не міг нічого порадити Максимовій душі, поставленій над прірвою. «Ні, вони не можуть! Вони нічого, нічого не можуть...»
Хлипання з кутка дійшло до свідомосте, і Максим раптом пізнає, що то хлипала дитина. Мала дитина!..
«...Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо...» Чорт! — Максим зробив зусилля, щоб відсунути геть усі ті імена, колись чуті, читані, обожнювані, що жили колись у ньому по черзі в ореолі великої слави. «Геть! Усі вони нічого, нічого тут не зможуть! Вони, носії тих імен, вигадали цілі філософські системи й концепції, але людину, маленьку людину, її м’ятежну душу ніякі з тих філософій врятувати не можуть».
Перед ним раптом встали інші імена, встали з самої глибини душі.
«Батько...»
А що сказав мій батько?!.
Він нічого не сказав. Він лише посміхнувся променистими очима. Як і син, його маленький син, синок. І як і той син со-нячного Палермо, як і всі їм подібні, оті з малими іменами й великою, як усесвіт, душею й пломеніючою любов’ю в ній. З душею мармурового янгола, повергнутого на землю... Всі вони дивилися йому в серце променистими, вогкими від сліз очима... Дивилися в самісіньку душу і не давали йому вмерти. Це вони не давали йому вмерти!..
«Аванті!» — бриніло десь здалеку, здалеку.
А калейдоскоп крутився в гарячковому мареві і десь хтось, ніби крупьє, відраховував на повен голос:
«Кант, Сократ, Шопенгавер, Ніцше, Маркс...»
— Стоп! — сказав сердито Максим, аж той круп’є замовк, а Максим по коротких зусиллях очуняв зовсім і закліпав притомно очима.
Світало.
— Аванті! — промовив Максим сам до себе і встав. Немов автомат, звівся на ноги.
В кутку на полу, скоцюрбившись під купою лахміття, спала стара жінка, люто чухмарилась уві сні й щось бурмотіла. І більше ніби нікого.
А в хаті... Господи! Така пустка, такий бруд і такі страшні злидні, що навіть Максимові, навіть такому, як він є, ридати хочеться.
Максим ступив тихенько крок до полу, — йому страшенно хотілося побачити, де ж те дитя, що перед тим хлипало. Ось воно! Розкидавши рученята й ноженята на брудній, аж чорній, подушці, серед бридкого лахміття спало хлоп’я. Заплакане личко рожевіло, посміхалось уві сні. Хлоп’я ніби зраділо Максимові й посміхалося йому назустріч, підклавши кулачок під замурзану сльозами щічку.